Ой, дивися! — Мар’яна опустилася на коліна просто біля купа куртки й шапок. — Це ж твої дитячі знімки? — Та які там дитячі, — буркнув Андрій, сідаючи поруч просто на килимок. — Шкільні. Старші класи. Я й забув, що мама їх сюди запхала, коли переїжджала в село. Він узяв одну зі світлин, усміхнувся краєчком губ: — Дивися, який чуб. Тоді всі хлопці так ходили. А це наш математик, Петро Васильович. Ох і суворий був дядько, спуску нікому не давав. Але вчив на совість. Мар’яна розглядала обличчя юнаків і дівчат. Усі вони здавалися такими щирими, безтурботними. — Слухай, Андрію, ми ж із тобою в одній школі вчилися, — раптом згадала вона. — Тільки ти набагато раніше випустився. Я тоді ще зовсім малою була, з бантиками бігала. — Та яка різниця, школа одна, а покоління різні, — відмахнувся він. — Хіба ти можеш пам’ятати хлопців із випускних класів? Ми на вас, малих, навіть не дивилися. У нас тоді були зовсім інші турботи: екзамени, вступ, перші побачення. Мар’яна повільно перегортала сторінки. Папір пахнув старим горищем, клеєм і тим особливим домашнім теплом, яке буває тільки в речах із минулого. І раптом її пальці завмерли на одній фотографії
— Якщо ти зараз викинеш цю стару коробку, я просто зберу свої речі й повернуся до мами, — спокійно сказала Мар’яна, стоячи посеред передпокою. Андрій завмер на драбині, тримаючи в руках пильний ящик з антресолі. Він повільно опустив очі на дружину. — Мар’яно, ми одружені лише три дні, а ти вже погрожуєш мені втечею через … Читати далі