Надіє Павлівно, доброго ранку, – тихо сказала невістка. – Може, відпочинете? Ще дуже рано, сусіди за стіною сплять. – Хто рано встає, тому й доля сприяє, – бадьоро відказала свекруха, навіть не підводячи голови. – А цей мотлох давно треба було на смітник винести. Тільки бруд з вулиці тягне. Я тут трохи приберу, поки Андрійко спить. Чоловік має жити в доглянутому домі. Світлана лише потерла скроні. Сперечатися з самого ранку не було жодних сил. Увесь робочий день пройшов як на голках. Думки постійно поверталися додому. Світлана працювала над важливим проєктом у видавництві, де вимагалася гранична уважність, але цифри й тексти пливли перед очима. Вона боялася почути дзвінок від сусідів чи повідомлення від свекрухи з новими настановами. Але телефон мовчав, і ця невідомість непокоїла ще дужче. Додому вона повернулася близько сьомої вечора. Переступивши поріг, Світлана відчула різкий запах мийних засобів, від якого залоскотало в носі
– Скільки ще непотребу ти збираєшся тягнути до цієї оселі, дитино? Світлана завмерла посеред передпокою. У руках вона тримала тацю з двома горнятками гарячого чаю. Свекруха, Надія Павлівна, двома пальцями гидливо підняла кінчик вовняного ліжника, що охайно лежав на спинці крісла. – Це не непотріб, Надіє Павлівно, – тихо мовила Світлана, намагаючись не зронити ні … Читати далі