Та скільки там тієї картоплі?! — вигукнула Марина, плеснувши долонями по колінах. — Ну скільки? Два мішки? Три? Та ми підемо завтра в супермаркет біля дому і купимо хоч п’ять мішків! Відбірної, митої, фасованої в красиві сіточки! Порахуй бензин на двісті кілометрів туди й назад. Порахуй наші нерви, вибитий диск у твоїй спині, манікюр, врешті-решт! Де тут економіка, Андрію? Де логіка? — Тут справа не в економіці, — м’яко відповів чоловік, ховаючи очі. — Для них це… ну, спосіб жити. Якщо в льоху пусто — зима пропала. Їх так виховали. Ми їдемо не за вигодою, ми їдемо допомогти батькам. — Чудово, — Марина різко закрила кришку ноутбука, відрізаючи себе від картинки з соснами й терасою. — Просто прекрасно. Усі нормальні люди у вихідні п’ють каву, гуляють у парках або сплять до обіду. А ми поїдемо місити пилюку й кланятися кожному кущеві. Вона демонстративно пішла до шафи в коридорі, витягла стару спортивну сумку і почала шпурляти туди речі: старі запрані джинси, линялі футболки, гумові чоботи, які не бачили сонця зо два роки, і стару вітровку з відірваним ґудзиком. Кожен рух супроводжувався гучним зітханням мучениці, яка добровільно ступає на ешафот. З дитячої кімнати виглянув дванадцятирічний Максим. У його вухах висіли бездротові навушники. — А чого ви кричите? Ми завтра кудись їдемо? — До бабусі. Копати картоплю, — відрізала Марина. Хлопець спохмурнів так, наче йому щойно повідомили про скасування канікул
Стрілка годинника над кухонним столом повільно доповзала до дев’ятої вечора. На вимитій до блиску стільниці стояв відкритий ноутбук. Марина гортала фотографії заміського комплексу біля соснового лісу: білі тераси, прозоре озеро, дерев’яні альтанки з теплими пледами та великі порцелянові чашки з густою пінкою капучино. Вона подумки вже була там — подалі від щотижневих звітів, шкільних батьківських … Читати далі