Віко! Ти не бачила мою синю сорочку? — запитав чоловік, не відриваючись від екрана свого телефона. — Мені через годину на зустріч. Вікторія глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій. — Вона у твоїй шафі, Артеме. Там, де й завжди висить останні десять років. — А яка саме шафа? Їх же дві, — буркнув він, дратуючись, що йому взагалі доводиться про це питати. — Та, у якій твоя частина гардероба. Не та, де мої речі, — відповіла вона, відчуваючи, як всередині поволі закипає тиха, але впевнена злість. Артем лише невдоволено пирхнув. Він сприймав її слова як чергову спробу «почитати нотації» з раннього ранку. А Вікторія в ту мить дивилася на нього і вперше за довгий час побачила ситуацію збоку. Вона побачила жінку, яка в тридцять дев’ять років перетворилася на безкоштовну помічницю по господарству, чия роль зводилася до пошуку загублених речей і наведення ладу після дорослого чоловіка. За сніданком він мовчки споживав її омлет, гортаючи стрічку новин. Жодного «дякую», жодного погляду в очі. Просто встав, коротко торкнувся її маківки, наче якоїсь домашньої тварини, і рушив до виходу. Вікторія залишилася на кухні, дивлячись на залишки його сніданку. — Ну все, — прошепотіла вона в порожнечу. — Досить
Вікторія завмерла посеред вітальні з парою чоловічих шкарпеток у руках. Вона вкотре натрапила на них у найбільш непередбачуваних місцях: одну під кріслом, іншу — на підвіконні. А третя, третя знайшлася в холодильнику, за банкою з маринованими овочами. Як вона туди потрапила — лишалося загадкою, яку не розгадав би навіть Шерлок Холмс. У цей момент з … Читати далі