Романович

— Олюню, у мене тут комуналка прийшла. Пенсії не вистачає зовсім. Ти не могла б допомогти? Я тобі потім поверну, обов’язково. Потім ніколи не наставало. Зате прохання ставали все частіше. — Олюню, в Олени діти до школи збираються. Ти ж знаєш, як зараз дорого все. Може, перекажеш трохи? — Олюню, мені лікар виписав ліки. Дорогі такі. Допоможи, рідненька. Спочатку Ольга думала, що допомагає родині. Що так і має бути. Павло щоразу кивав, коли свекруха дзвонила, і казав: — Ну допоможи мамі. Вона ж сама

Автор

Ольга вийшла з офісу востаннє, тримаючи в руках невелику коробку з особистими речами. Жовтневий вітер тріпав волосся, і було напрочуд легко на душі. Жодних жалю, жодних сумнівів. Лише полегшення. Сім років роботи в цій компанії залишилися позаду. Сім років, коли кожна зарплата розходилася по знайомих адресах ще до того, як Ольга встигала подумати про себе. … Читати далі

– Добре придумала! Як там? Дзеркалочка? Трохи більше почала отримувати – і вже пані? – Самій готувати не можна? – Репетував співмешканець

Автор

Чоловік Юлі при розлученні твердо стояв на своєму: половина квартири повинна дістатися йому, адже вона куплена в шлюбі. – Зверніть увагу, мене влаштує будь-який варіант, – говорив він юристам. – Вона може продати квартиру і віддати мені гроші, може не продавати і просто віддати мені гроші, може сама піти з квартири. –  Я вибачаюсь, – … Читати далі

Марто, у мами дах валиться. Я їй обіцяв, що цього місяця купимо матеріали, — обережно почав чоловік. — Почекай. Ми говоримо про наш заміський будинок. А ти знову говориш про будинок своєї мами. — Бо там справді треба робити. — А в нас, виходить, нічого не треба? Андрій зітхнув. — У нас нічого не тече. У нас просто тобі захотілося красивих подушок і крісел. — Мені захотілося іноді відпочивати. — Відпочинемо пізніше. Спочатку треба закрити важливі питання. Марта повільно забрала телефон зі столу. — Добре. Тільки я хочу зрозуміти одну річ. Коли настане це «пізніше»? — Не починай. Коли буде більше вільних грошей. Зараз зобов’язаний мамі допомагати. Марта нічого не відповіла. Вона знала цю розмову майже напам’ять. За останні роки в житті їхньої сім’ї постійно з’являлася якась термінова потреба Галини Степанівни, матері Андрія. Спочатку потрібно було замінити вікна в її квартирі. Потім придбати нові меблі на кухню. Після того — оплатити майстрам ремонт у ванній кімнаті. Далі з’явилася дача, яку свекруха отримала від далекої родички. Через два тижні Галина Степанівна приїхала до них із великою синьою папкою

Автор

— Андрію, я хочу цього року нарешті зробити на терасі нормальне місце для відпочинку, — Марта поставила перед чоловіком чашку чаю й розгорнула на столі кілька збережених у телефоні фотографій. — Подивись, нічого особливого: дерев’яний настил, два крісла, невеликий столик, кілька вазонів. Я не хочу кожні вихідні їхати за місто тільки для того, щоб сапати, … Читати далі

Тітко, ви або заходьте, або йдіть собі звідси, бо сусіди вже косо поглядають, чого ви тут під парканом виглядаєте! Ярослава Павлівна здригнулася так, ніби її спіймали на гарячому. Рука на дерев’яній хвіртці мимоволі розтиснулася. Вона стояла перед цією старою хатою вже хвилин двадцять. Переминалася з ноги на ногу, поправляла хустку й не наважувалася ступити далі. У свої шістдесят вісім вона виглядала як звичайна сільська пенсіонерка. Простеньке пальто, охайна торбинка в руках, трохи втомлені, але ще ясні очі. — Я не злодійка, дитинко, — тихо мовила Ярослава Павлівна, і голос її зрадницьки затремтів. — Я просто… дивилася. На ганку стояла молода молодиця. Русяве волосся зібране у вузол на потилиці, очі гострі, але не злі. У руках вона тримала миску з обмитими яблуками. — А чого на нього дивитися? — жінка зійшла на одну сходинку вниз. — Хата як хата. Звичайна стара мазанка, тільки сайдингом оббили, щоб не сипалася. — Та ні, не звичайна, — видихнула бабуся. — Я тут народилася. Молодиця завмерла з мискою в руках. Погляд її вмить змінився. Зникла ота настороженість, яка завжди з’являється в людей, коли біля їхнього двору крутиться хтось чужий. — Як це… народилися? — повільно спитала вона

Автор

— Тітко, ви або заходьте, або йдіть собі звідси, бо сусіди вже косо поглядають, чого ви тут під парканом виглядаєте! Ярослава Павлівна здригнулася так, ніби її спіймали на гарячому. Рука на дерев’яній хвіртці мимоволі розтиснулася. Вона стояла перед цією старою хатою вже хвилин двадцять. Переминалася з ноги на ногу, поправляла хустку й не наважувалася ступити … Читати далі

Мамо, а навіщо тобі одній аж три кімнати, якщо ти все одно сидиш лише на кухні та рахуєш кожну копійку? Остап сидів навпроти й нетерпляче стукав пальцями по клейонці. Він завжди так робив, коли нервував або намагався в чомусь переконати. Любов Петрівна навіть не підвела голови від миски з квасолею. Вона повільно перебирала сухі білі зернята, пересипаючи їх у скляну банку. Руки робили свою звичну роботу, а думки крутилися довкола одного: невже дожилася? Тридцять років у бухгалтерії навчили її головному правилу — коли на тебе тиснуть, тримай паузу. Мовчання змушує людину говорити більше, ніж вона планувала, і розкривати справжні наміри. — Ти знову мовчиш, — із прикрістю зітхнув син. — Я ж не чужа людина. Я твій син і бажаю тобі тільки добра. Любов Петрівна нарешті відклала банку вбік і глянула на Остапа. Дорослий чоловік, уже сивина на скронях пробивається, а погляд іноді стає таким же впертим, як у першому класі, коли не хотів робити уроки. — Я слухаю тебе, Остапчику. Просто думаю. — А що тут думати? — підхопив він, відчувши слабину в її голосі. — Ти ж сама скаржилася сусідці, що взимку за опалення платити важко. Що пенсія розходиться на ліки та квартплату за кілька днів. Навіщо тобі такі витрати

Автор

— Мамо, а навіщо тобі одній аж три кімнати, якщо ти все одно сидиш лише на кухні та рахуєш кожну копійку? Остап сидів навпроти й нетерпляче стукав пальцями по клейонці. Він завжди так робив, коли нервував або намагався в чомусь переконати. Любов Петрівна навіть не підвела голови від миски з квасолею. Вона повільно перебирала сухі … Читати далі

Стіл був багатим: заливне, домашня ковбаска, запечене м’ясо з чорносливом, кілька видів пампушок, пироги, крученики з грибами. Усі гомоніли, передавали одне одному миски з салатами, чаркувалися й періодично поглядали на наш бік столу. — Назаре, синку, поклади мамі он того салату з куркою, — покликала вона лагідним, аж солодким голосом. Назар хутко підхопив ложку й наклав їй повну гірку. — Дякую, моя дитино. Ти в мене такий турботливий, — сказала вона настільки голосно, щоб замовкли навіть сусіди ліворуч. — І браслет який гарний мені подарував. Справжнє золото, тяжке, дороге. Сказав: «Мамо, ви в мене маєте ходити, як пані». Оце я розумію — син виріс надійним плечем. Назар почервонів до самих вух і знову втупився в скатертину. — Гарна річ, Надійко, — обізвалася тітка Марія, яка сиділа навпроти. — Мабуть, добру копійку за нього віддав? — Добру, аякже, — гордо підняла підборіддя свекруха. — Мій син на рідній матері не заощаджує. Сказав, що для мене нічого не шкода. Успішний чоловік завжди дбає про свій рід. Я мовчки пила узвар і дивилася на чоловіка. Той самий «успішний чоловік» буквально три дні тому шепотів мені на вухо в коридорі перед виходом: «Оксанко, скинь мені якусь копійку на пальне, бо до зарплати зовсім пусто, навіть на каву нема». І я переказала. Як переказувала всі останні роки

Автор

— Оксано, ти бачила, що люди про тебе говорять, коли ти так вдягаєшся поруч із моїм сином? Свекруха, Надія Петрівна, опустила свій келих і подивилася на мене так, ніби я прийшла на родинне свято в робочому фартусі. — Нормальна сукня, мамо, — тихо буркнув мій чоловік Назар. Він навіть голови не підвів від своєї тарілки, … Читати далі

– То ти з тих, хто стрибає в ліжко до одруження? Таких нам не треба…

Автор

Ганна винаймала квартиру в старому панельному будинку на околиці міста. Там було тихо, а найголовніше – дешево. Вона працювала у маленькій рекламній агенції. Вранці, виходячи до машини, Аня часто стикалася у дворі з жінкою, яка жила у сусідньому під’їзді. Та завжди усміхалася, віталася першою, щось говорила про погоду. Ганна відповідала чемно, але без зайвого тепла. … Читати далі

– Хай хлопчик поживе у вас, – від вас не убуде! – поставила перед фактом свекруха

Автор

– Я рюкзаки поки що в коридорі кину, – бадьоро вимовив незнайомий довговязий хлопець, кидаючи на підлогу дві об’ємні спортивні сумки. Мар’яна завмерла на порозі власної квартири, так і не встигнувши зняти плащ. У передпокої було тісно. Крім незнайомця, біля дзеркала переминався з ноги на ногу її чоловік Геннадій, а на лаві для взуття по-господарськи … Читати далі

Ольга Петрівна сама виростила доньку, працюючи на двох роботах і вкладаючи в неї всю душу, а коли Настя вийшла заміж за Максима, продала свою квартиру, щоб допомогти зятю започаткувати родинний бізнес на турбазі. Та за два роки, коли ремонт давно закінчився й турбаза процвітала, Ольга Петрівна опинилася без кімнати й без домівки, місяцями поневіряючись по чужих подругах, бо зять не поспішав повертати їй затишок.

Автор

Ольга Петрівна сама виростила доньку, працюючи на двох роботах і вкладаючи в неї всю душу, а коли Настя вийшла заміж за Максима, продала свою квартиру, щоб допомогти зятю започаткувати родинний бізнес на турбазі. Та за два роки, коли ремонт давно закінчився й турбаза процвітала, Ольга Петрівна опинилася без кімнати й без домівки, місяцями поневіряючись по … Читати далі

Разом виходить двадцять шість людей. Стіл замовили на тридцять місць, там якраз форма зручна, літерою «П». Вона замовкла, затримавши ручку над порожнім рядком. Її погляд ковзнув по батьковому обличчю, вивчаючи глибоку складку між бровами. — Тату, — промовила вона тихіше, втративши свій командний тон. — А ти не хочеш запросити своїх старших дітей? Повітря в кімнаті наче згусло. Старий настінний годинник раптом почав цокати нестерпно гучно: раз-два, раз-два. Іван зняв окуляри, дістав із кишені носовичок і заходився повільно протирати скельця, хоча вони були чистими. — Яких старших дітей? — глухо запитав він. — Не вдавай, що не розумієш. Андрія й Оксану. Ми з Тарасом знаємо, що вони є. Вони наші брат і сестра по крові. Скільки можна мовчати? Мені тридцять, Тарасу двадцять вісім, а ми жодного разу в житті їм в очі не дивилися. — Вони не прийдуть, Марино. — А ти кликав? — Ні. — То звідки знаєш? Іван поклав окуляри на край столу. Пальці ледь помітно тремтіли. — Є речі, які не перекреслиш просто так, зателефонувавши через тридцять років, доню. Вони виросли без мене. Я для них — тінь, яка колись пішла крізь двері й не повернулася. Навіщо я їм зараз? Старий, чужий дід

Автор

Пил у променях вечірнього сонця кружляв так повільно, ніби час у цій квартирі застряг десь у листопаді чотири роки тому. Іван сидів на краю дивана, спершись ліктями на коліна, і дивився на власні руки. Важкі, сухі долоні з посіченими лініями — руки колишнього інженера, який умів креслити найскладніші вузли тепломереж, але виявився геть безпорадним у … Читати далі