У суботу, близько другої години дня, коли я ліпила вареники з вишнями, у двері лунав дзвоник. На порозі стояв Петро. — Ой, Марино, привіт! — з порогу починав він, щиро посміхаючись. — Я тут мимохідь забіг, заніс Галинці ручку цікаву, бачив у магазині, згадав про неї. О, а чим це у вас так смачно пахне? У неділю історія повторювалася. Тільки в неділю в мене за традицією на плиті млів насичений, золотистий домашній бульйон із курки з тоненькою домашньою локшиною. Петро з’являвся рівно в той момент, коли я вимикала вогонь і кидала в каструлю свіжу зелень. Якщо я пекла яблучний пиріг із корицею чи сирник у п’ятницю ввечері — він якимось дивом теж випадково опинявся поруч. Заходив «буквально на хвилинку, запитати, чи не потрібна допомога з організацією весільного кортежу». Він ніколи, жодного разу не відмовився від їжі. Коли стіл був накритий, я кликала дітей із кімнати. Петро стояв у коридорі або скромно сидів на стільці в кутку кухні, проводячи очима кожну тарілку. Чисто з ввічливості, щоб не створювати скандалу при дітях і не виглядати відьмою, я казала йому: — Ну, сідай уже, поїж з нами, якщо голодний. І він сідав. Причому без зайвих умовлянь, з такою готовністю, наче тільки цього й чекав
— Марина, давай забудемо все, що було. У нас зараз є справи важливіші. От Надійка заміж виходить, а Галинці потрібне батьківське плече. Я так розумію, дивлячись на її табель. Тому ти мала б бути задоволена, що я знову беру участь у житті нашої сім’ї. Я мовчки дивилася на свого колишнього чоловіка й не впізнавала людину, … Читати далі