Гроші мають працювати на родину, молодим треба ставати на ноги, дітей підіймати. Навіщо їм лежати просто під матрацом? Галина нічого не відповіла. Вона мовчки повернулася, вийшла з кухні й пішла до спальні. Діти перезирнулися з переможними усмішками. Вони були впевнені, що вона пішла за грошима. Так було завжди. Трохи помовчить, позітхає, але винесе. Галина підійшла до старого дерев’яного комода, який єдиний залишився тут із часів її молодості. Відчинила нижню шухляду. Дістала з-під білизни товстий поштовий конверт із написом «Roma». Вона відкрила його. Всередині лежало кілька папірців по п’ятдесят євро і пара сотень. Усього трохи більше двох тисяч. Це було все, що лишилося від її двадцяти чотирьох тисяч. Усе, що заробила жінка за чверть століття рабської праці на чужині. Решта розійшлася на чужі машини, айфони, відпочинки й ремонти за якихось нещасних пів року. Галина провела пальцями по тонких купюрах. Перед очима пронеслися роки: як вона мерзла на римських зупинках, як відмивала чужі туалети, як сиділа ночами біля ліжка вмираючого діда, слухаючи його марення, і як плакала в телефонну трубку від туги за домом, а діти квапливо казали: «Мам, тут хвилина дорога, ти гроші скинула? Дякуємо, цьом!»
Ранковий туман над селом стелився низько, чіпляючись за пожовклі кукурудзяні стебла й сухий бур’ян при дорозі. Був початок вересня — та особлива пора, коли сонце ще гріє по-літньому щиро, але повітря на світанку вже пахне димом, терпким листям горіха і вологою, холодною землею. Галина вийшла на ґанок о шостій ранку. Її натруджені пальці звично зав’язали … Читати далі