Та хіба можна бути занадто зайнятим для рідної матері? – Катерина похитала головою, і з-під її хустки вибилося пасмо сивого волосся. – Оленка моя в Києві. Троє онуків у мене там. Я їх бачила лише на фотографіях, які мені колись завідувачка нашого закладу на телефоні показувала. Оленка каже, що робота забирає всі сили. А молодші хлопці, близнюки, взагалі на заробітках десь у Європі. Вони навіть не дзвонять. Іноді мені здається, що я просто виконала свою роботу, як старий інструмент, і мене сховали в комірчину, бо більше не потрібна. Марія слухала мовчки. Вона добре пам’ятала, як Катерина колись бігала по селу – завжди енергійна, з купою зошитів під пахвою, бо працювала вчителькою молодших класів. Її голос тоді був гучним, а сміх чути було за три двори. Тепер цей голос став тихим і трохи хрипким. – А я от нікого не народила, – мовила Марія після довгої паузи. – Коли була молодою, все думала: встигну, треба спершу роботу в місті знайти, квартиру отримати. Потім чоловік мій, покійний Василь, захворів. Довго ми з ним по лікарях їздили. Так життя і пролетіло. Коли його не стало, я залишилася зовсім сама в тій двокімнатній квартирі на четвертому поверсі. Племінники спершу приїздили на свята. А потім кажуть: «Тьотю Маріє, вам уже важко самій по воду ходити, і магазин далеко. Оформимо ми вас у гарне місце, там лікарі поруч, повітря чисте». Я й сперечатися не стала
– Дивися, Катерино, знову та кицька на підвіконні. Вона вже як наша, – Марія стискає пальцями старе горнятко з чаєм і дивиться на кішку-приблуду. – Вона мені мою Мусю нагадала, ото в мене була вірна товаришка, пів життя зі мною прожила, – усміхається Катерина і поправляє хустку на голові. Вони сидять на лавці біля будинку … Читати далі