Романович

Тарасе! Жити з батьками? я не хочу! — впевнено сказала Катерина, коли вони сиділи на кухні її матері, пані Ольги. — Я люблю свою свободу, ти — свою. Давай жити в гостьовому форматі. Ми зустрічаємося, як сім’я, відпочиваємо разом, а побут поки що відкладемо. Живемо окремо. Тарас спочатку завагався. — Катю, але ж ми чоловік і дружина. Невже тобі не хочеться, щоб ми прокидалися разом щодня? — Мені хочеться, щоб ми мали свій дім, а не орендували чужий і не залежали від чиїхось правил, — парирувала вона. — Ти ж порахував? Без оренди ми за два роки зможемо зібрати пристойну суму. Ти в себе, я в себе. Ніякої рутини. І цей план почав діяти. Минуло два роки. Щоранку Катерина прокидалася у своїй кімнаті, де все було звично. Пані Ольга зранку клопотала на кухні, збираючи доньці сніданок. Тим часом у будинку батьків Тараса, де той мешкав, його мати, пані Надія, прасувала синові сорочки та готувала повноцінні обіди. Вони бачилися на вихідних, ходили в кіно чи в кафе. Катерина часто хвалилася подругам: — Дівчата, це найкраще, що можна вигадати! Ми завжди при параді, ніякого побутового тертя. Ми завжди одне для одного — гості. Але реальність була іншою. Пані Надія постійно бурчала до чоловіка

Автор

Світло ранкового сонця ледь пробивалося крізь напівпрозорі штори в кімнаті Катерини. У свої двадцять чотири вона була впевнена: її життя — це взірець успіху. Поки однолітки втомилися від нескінченних суперечок у побуті, вона насолоджувалася свободою. Шлюб із Тарасом був для неї ідеальним проєктом: жодних спільних рахунків за електрику, жодних сварок через невимиту підлогу. Вони були … Читати далі

Татові дуже погано. Він хоче продавати хату в селі… Просив знайти покупців. Каже, що не може вже сам там залишатися. Що спогади не дають дихати. Хоче в місто, в однокімнатну квартиру. Олена на мить замислилася. Вона пішла на кухню, поставила чайник, заварила міцний, ароматний чай із липою та чебрецем, принесла дві чашки і сіла поруч на диван. Вона взяла його холодну руку у свої долоні й подивилася прямо в очі — тепло й проникливо. — Знаєш, Андрію, — сказала вона дуже спокійно, але з упевненістю в голосі. — Ми зробимо не так, як він просить. Ми зробимо правильно. Андрій подивився на неї з подивом. Олена завжди була його головною опорою, його мудрістю. Вона вміла бачити ситуацію на кілька кроків уперед. — Що ти маєш на увазі? Як це — не так? Він же сам просить. — Він не втомився від роботи на землі, Андрію. Він втомився від цієї страшної самотності в чотирьох стінах. Він хоче продати дім, бо думає, що продасть разом із ним свій біль. Він думає, що так втече від туги, бо тиша в тій хаті його просто висушує. Вона сильніше стиснула його долоню. — Ти роби вигляд, що дійсно шукаєш покупців. Розповідай йому, що зараз важкі часи, земля коштує дорого, що треба почекати порядних людей, які не зруйнують сад. А ми тим часом… ми будемо їхати до нього

Автор

Коли не стало мами, світ у їхній хаті ніби змалішав. Не лише стіни здавалися ближчими, а й саме повітря стало важким, насиченим невидимим смутком. Це був дім, збудований в чотири руки, вирощений, як сад. Батько й мати прожили разом сорок з лишнім років, і їхнє життя було як добре зіграний дует. Все робили удвох: садили … Читати далі

Як ти могла його вигнати Світлано? Хороший чоловік – Ну так, ви не бачили, якими очима він мою квартиру розглядав. Аж слина з рота текла і хитро посміхався

Автор

Світлана сиділа у глибокому кріслі біля вікна, тримаючи в руках чашку трав’яного чаю. Ця квартира в центрі столиці була її гордістю, її прихистком і фортецею, яка дісталася їй від батьків. Висока стеля, витончена ліпнина, паркет, що ледь помітно потріскував під ногами, створювали відчуття стабільності та абсолютного контролю над власним життям. Світлані виповнилося тридцять п’ять років. … Читати далі

Сину, це правда? Ви їдете в Одесу до моря? — мати почала розмову по телефону з хвилюванням. — Я вчора заходила до вас, але ключ не підійшов, ви що, змінили замок? А сусідка пані Галина казала, що бачила зранку, як Мар’яна купувала нову валізу! Ви що, в Одесу збираєтеся? На море? — Мамо, ми планували сказати пізніше, — почав Остап, але мати не дала йому договорити. — Пізніше? Коли? У понеділок, коли я була у вас з варениками? Чи у вівторок, коли ти допомагав мені з розсадою? Чому ви мовчали? Я що, вже стала чужою? Десять років побралися, а тепер ви мене ігноруєте? Всі питають: «Ольго Миколаївно, а чому ви з дітьми не їдете?» — Мамо, це наша спільна подорож. Наша з Мар’яною. Десятиріччя шлюбу. Ми не хотіли нікого турбувати. Там романтична програма, спокій. — А я що, заважаю романтиці? — перебила Ольга Миколаївна. — Я ж тиха, як миша! Буду сидіти у своєму номері, нікого не чіпатиму. Мені теж море потрібне! У мене тиск

Автор

Теплий травневий вітер розвівав легкі фіранки в спальні Мар’яни. Тридцятивосьмирічна жінка, яка виглядала набагато молодшою за свої роки, зосереджено перераховувала закордонні паспорти. Свій та чоловіків. Два документи — це все, що було потрібно для того, щоб нарешті видихнути. — Остапе! Ти перевірив кросівки? Ті, що для кам’янистого пляжу? — гукнула вона в бік вітальні. — … Читати далі

Син з матір’ю попрощався, але телефонний виклик не завершив. Тетяна Володимирівна такого наслухалася, що й досі сльози в очах стоять

Автор

Тетяна Володимирівна сиділа біля вікна, загорнувшись у старий вовняний плед, який колись купував її чоловік Степан. За вікном шумів вечірній Київ, миготіли вогні автівок, а в кімнаті панувала тиша, порушувана лише мірним цоканням настінного годинника. На столі холонув чай, а поруч лежала закрита телефонна книга. Сімдесят років — це вік, коли людина вже не чекає … Читати далі

Виходить, Лідо, ти дарма в Італії стільки років гарувала, бо тепер економиш на найнеобхіднішому? – картає мене сусідка Галина, безцеремонно заглядаючи в мій кошик. – Не думала я, що італійські синьйори шкодують собі черешень купити. Ми з нею випадково зустрілися в нашому місцевому продуктовій крамниці на кутку. Я якраз стояла біля ящиків із ранніми овочами та фруктами. Галина розпрямила плечі, поправила пишну зачіску й дивилася на мене з сумішшю жалю та якогось прихованого задоволення. А я і справді дивилася на цінники, бо грошей щось зовсім мало останнім часом. Так хотілося цих стиглих, темно-бордових черешень, від одного вигляду яких слина котилася. Але як глянула, що вони по 100 гривень за кілограм, то зітхнула, покрутила в руках пластиковий лоток і поставила назад на полицю. Вирішила, що обійдуся. Куплю краще буханець свіжого хліба, пачку дешевого макарону та шматочок звичайного масла. – Та ні, Галю, чого ж дарма, – тихо відповіла я, намагаючись не показувати, як її слова зачепили за живе. – Кожен купує те, що йому зараз по кишені. А черешні… ну що ті черешні? Побалую себе пізніше, коли сезон буде в розпалі й ціна впаде. – Ой, та годі тобі розповідати! – махнула вона рукою, голосно шелестячи своїм дорогим пакетом. – Усі ж знають: хто з Італії повертається, той гроші лопатою горне. А ти стоїш, копійки рахуєш. Навіщо тоді було здоров’я на чужині лишати

Автор

– Виходить, Лідо, ти дарма в Італії стільки років гарувала, бо тепер економиш на найнеобхіднішому? – картає мене сусідка Галина, безцеремонно заглядаючи в мій кошик. – Не думала я, що італійські синьйори шкодують собі черешень купити. Ми з нею випадково зустрілися в нашому місцевому продуктовій крамниці на кутку. Я якраз стояла біля ящиків із ранніми … Читати далі

Мамо, тату, ми з Ігорем теж подали заяву! — з порога заявила Олена, гордо піднявши підборіддя. Я так і застигла посеред кімнати з рушником у руках. Моє серце просто стислося від неприємного передчуття. — Як це — теж? — розгублено запитав батько, знімаючи окуляри. — Оленко, ми ж тільки-но про весілля Галі розмовляли. Звідки такий поспіх? — А чому я маю чекати? — обурилася сестра. — Ми любимо один одного. Чим я гірша за Галю? Зіграти два весілля окремо батьки просто не мали грошей. Працювали вони в колгоспі, великих статків ніколи не тримали. Тому, поміркувавши кілька безсонних ночей, вони вирішили об’єднати все в один день — так було простіше і значно дешевше. Я тоді дуже засмутилася. Мені так хотілося, щоб це свято було тільки моїм, я ж про це так довго мріяла! Уявляла, як ітиму вулицею в білій сукні, як усі дивитимуться тільки на нас зі Степаном. А вийшов якийсь суцільний балаган. Гості змішалися, родичі сперечалися, чий кум має сидіти ближче до наречених, а Олена весь час намагалася затьмарити мене своєю пишнішою зачіскою та гучнішим сміхом. Весільні фотографії, де ми стоїмо вчотирьох, я потім сховала на саме дно старої скрині

Автор

Ми з рідною сестрою Оленою не спілкувалися дуже багато років. А все через те, що не могли поділити батьківську спадщину. Кожній з нас здавалося, що саме вона має отримати більше. Наші образи котилися роками, мов снігова куля, обростаючи новими вигадками, взаємними доріканнями та глухою стіною мовчання. Виросли ми в селі в звичайній родині, батьки мали … Читати далі

Артеме, ти чуєш себе, — спокійно запитала вона. — Ти пропонуєш мені почати наше сімейне життя з брехні та боргів лише для того, щоб твоя мама не відчувала дискомфорту. А як щодо моїх батьків. Вони мають дивитися на сорок людей, які гуляють за їхній рахунок і за рахунок їхньої доньки, і при цьому вислуховувати, що вони «люди іншого кола»

Автор

Кришталевий келих з мінеральною водою застиг у повітрі рівно на тій відстані від столу, яка вказувала на крайній ступінь обурення Тамари Василівни. Вона не стукнула ним по скатертині, ні. Вона опустила його повільно, але з таким звуком, наче це був не кришталь, а шматок граніту. Марія відчула, як у неї всередині все стиснулося в тугий … Читати далі

Лєна повернулася з відрядження і зрозуміла, що у її квартирі тече інше життя

Автор

Лєна повернулася з відрядження і зрозуміла, що у її квартирі тече інше життя Лєна сиділа у таксі, дивлячись у вікно на знайомі вулиці, які повільно пропливали повз у сірому ранковому світлі. Три тижні відрядження в Одесі закінчилися, проєкт завершено успішно, всі звіти здані керівництву, і тепер вона нарешті поверталася додому. Хотілося тільки одного — переступити … Читати далі

Я згадала наше весілля. Замість привітань Галина Петрівна весь вечір сиділа з кислим обличчям, а родичкам на вухо шепотіла: «Ну, побачимо, на скільки її вистачить. Супи варити не вміє, худа як тріска, ніякої породи». Тоді я намагалася посміхатися і завойовувати її прихильність, пекла пироги, запрошувала на чай, купувала дорогі подарунки на свята. Але у відповідь отримувала лише критику: то пиріг занадто глевкий, то чай не такий, то подарунок «занадто вигадливий, краще б грошима віддали». Згодом я просто втомилася стукати в зачинені двері. Ці два дні я провела в тиші, яка замість відпочинку принесла лише головний біль. Готувати для себе однієї не було жодного бажання. На кухні і справді не було їжі – а для кого я мала готувати, якщо чоловік з сином на всі вихідні поїхали до свекрухи. Я навіть втішилася, бо давно хочу схуднути, тому на яблуках і салатиках протягнула ці два дні. Думала, відпочину від побуту. В понеділок я б, як і завжди, щось смачненьке приготувала б своїм хлопцям: запекла б м’ясо або зробила їхні улюблені котлети з пюре. У неділю ввечері прокрутився ключ у замку

Автор

Стас у мене був би чудовим чоловіком, якби не так сильно слухав свою маму. Я заміжня вже шість років, у нас росте чотирирічний син Дениско. Зі свекрухою, Галиною Петрівною, відносини якось відразу не склалися, а останнім часом ми з нею майже не спілкуємося. Вона тепер налаштовує чоловіка проти мене і через це у нас в … Читати далі