Романович

Артеме!? Чоловіче! Це ти? — голос Світлани пролунав глухо. — Пара завмерла. Артем різко зупинився, і повідок натягнувся. Він обернувся, і в його очах, де ще мить тому світилася радість, вмить оселився переляк. — Світлано? — пробурмотів він. Блондинка збентежено переводила погляд з чоловіка на незнайомку. Її усмішка повільно згасала. — Ти що тут робиш? — Світлана зробила крок вперед. — Чому ти не на об’єкті у відрядженні? Чому ти не в іншому місті, де, як ти казав, на тебе чекають виснажливі планерки? Артем спробував зробити крок назустріч, але розлучниця не відпускала його руку. Навпаки, вона притиснулася до його плеча ще міцніше. — Артеме, це хто? — запитала дівчина, і в її голосі бриніло щире здивування. — Якась знайома? Ти ж казав, що твоя далека родичка живе в іншому місті і ви майже не спілкуєтеся. Світлана гірко посміхнулася. — Родичка? Ось воно як виходить. А я, наївна, думала, що я дружина, яка ще в понеділок збирала тобі валізу, дбайливо перевіряла, чи поклала зарядку для телефона, і сварилася, що ти знову забув свої улюблені теплі шкарпетки. — Замовкни, прошу, — знову засичав чоловік. — Юлю, іди додому. Я зараз поясню цій жінці все і прийду. — Ні, Артеме, — Юля похитала головою. — Я, здається, починаю розуміти. Ти одружений

Автор

Сонце хилилося до заходу, заливаючи золотом тихий двір старого київського мікрорайону. Світлана прямувала додому після довгих нарад, міцно стискаючи в руках пакунок із продуктами. Вона мріяла про гарячий чай і те, що Артем, який мав повернутися з відрядження лише завтра, зробить їй несподіваний сюрприз. Проте доля підготувала сюрприз для неї, але зовсім не той, на … Читати далі

— Знаєш, Юро, я цілих п’ять років щиро вважала, що наші спільні виходи в театр чи на вечори до друзів — це моменти нашої найбільшої близькості й радості. А виявляється, весь цей час ти просто мовчки стояв поруч, розглядав мій одяг і терпляче чекав, поки я сама здогадаюся, як сильно не відповідаю твоїм уявленням про ідеал. Мені просто потрібно зрозуміти: ти всі ці роки любив мене чи той вигаданий образ, який намагався в мені розгледіти?

Автор

— Знаєш, Юро, я цілих п’ять років щиро вважала, що наші спільні виходи в театр чи на вечори до друзів — це моменти нашої найбільшої близькості й радості. А виявляється, весь цей час ти просто мовчки стояв поруч, розглядав мій одяг і терпляче чекав, поки я сама здогадаюся, як сильно не відповідаю твоїм уявленням про … Читати далі

Ліля підняла очі, в яких читалося величезне здивування та вдячність. Вона не чекала такого прийому. Вона очікувала осуду, а отримала розуміння

Автор

Вечірнє сонце повільно сідало за горизонт, залишаючи на стінах просторої вітальні довгі бурштинові смуги. Марія стояла біля панорамного вікна свого нового двоповерхового будинку, тримаючи в руках теплий чай. Надворі, на невеликому акуратному газоні, двоє старших синів, Олексій та Артем, ганяли м’яча, а молодша Алінка гойдалася на дерев’яній качелі, щось наспівуючи собі під ніс. Це була … Читати далі

Карино, а може, ти б зварила якийсь супчик? Організм уже вимагає чогось гарячого та домашнього. Карина незадоволено вигнула ідеально вищипану брову: — Андрію, ми ж це обговорювали. Я не збираюся стояти біля плити годинами й псувати свій манікюр та шкіру обличчя цією парою. Якщо тобі так хочеться супу — візьми й звари сам. Ми ж сучасні люди, у нас рівноправність. І Андрій почав готувати сам. Спочатку це були прості макарони з сосисками, потім він навчився варити суп із готових заморожених овочевих сумішей. Карина його кулінарних починань не підтримувала, вона могла з’їсти ложку-дві, скривитися і сказати, що це надто калорійно для її фігури. Побутові обов’язки непомітно, але впевнено перейшли на плечі Андрія. Карина вважала, що її обов’язок — прикрашати це життя, а прибирання, прання та закупівля продуктів — це те, чим може зайнятися чоловік, якщо йому так заважає безлад. — Я сьогодні так втомилася на роботі, — скаржилася вона, повертаючись увечері. — Клієнти такі примхливі, начальник цілий день висував претензії. Мені треба терміново відпочити й відновити енергію. Вона йшла в душ, наносила на обличчя маску і лягала на диван із телефоном або журналом. А Андрій, який теж відпрацював повний день в офісі й вирішував складні фінансові питання, брав до рук ганчірку або йшов на кухню розбиратися з посудом

Автор

Не один чоловік пішов з сім’ї у пошуках щастя, а потім не раз пошкодував про це. Спокійне, розмірене життя не завжди змінюється в нових стосунках на краще. Андрій стояв біля мийки і похмуро дивився на кухонний стіл. Три дні він чекав, що ситуація вирішиться сама собою, але дива не сталося. Чисті чашки закінчилися, тарілки теж, … Читати далі

Я знала, що в його житті є якась таємниця, про яку він мовчить, — тихо сказала мати. — Він приїжджав до мене перед від’їздом, був сам не свій. Постійно дивився на телефон, але так нікому й не подзвонив. Знаєш, Настю, він поїхав туди не за грошима, він просто тікав від самого себе. — Я дуже хвилююся за нього, — зізналася Настя, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Я боялася, що він знайшов там когось, що я остаточно його втратила

Автор

Десять років — це або мить, або ціла вічність, залежно від того, з якого боку дивитися на календар. Для Насті ці роки пролетіли як один строкатий, галасливий і місцями дуже болючий день. Увесь цей час у її житті був Максим. Точніше, він був присутній у її думках, спогадах і серці, навіть коли між ними пролягали … Читати далі

Що, знову фаршировані перці? Ми ж тільки позавчора їх з’їли, – протягнув ліниво мій чоловік Ігор, зайшовши на кухню і побачивши, що я готую. Він сперся об одвірок, заглядаючи в глибоку каструлю, де рядами стояли акуратні, начинені фаршем та рисом перці в томатному соусі. – Відійди. Це не тобі, – кажу, навіть не повертаючи голови. Я якраз розкладала на деку свіжі яблука, вирізаючи з них серединки, щоб засипати туди трохи цукру з корицею. – Не зрозумів. А кому? – перепитав чоловік, і його лінивий тон миттєво змінився на здивований. – Дядькові Валерію, він знову у лікарні, – зітхнула я, ставлячи деко в розігріту духовку. – От я і вирішила, що зроблю його улюблений фарширований перець і запечу в духовці яблука, а ввечері завеземо разом у лікарню. Він тут, неподалік, лежить. Хвилин п’ятнадцять на машині. Ігор вирівнявся, склав руки на грудях і насупився. Його обличчя стало жорстким, і я зрозуміла, що зараз почнеться чергова неприємна розмова. – Нікуди я не поїду, – заявив мені чоловік твердо. – І взагалі, у твого вітчима є рідна донька, нехай вона і дбає про свого батька

Автор

– Що, знову фаршировані перці? Ми ж тільки позавчора їх з’їли, – протягнув ліниво мій чоловік Ігор, зайшовши на кухню і побачивши, що я готую. Він сперся об одвірок, заглядаючи в глибоку каструлю, де рядами стояли акуратні, начинені фаршем та рисом перці в томатному соусі. – Відійди. Це не тобі, – кажу, навіть не повертаючи … Читати далі

Христино, хіба так можна годувати мого сина? Що це взагалі таке? Де нормальна домашня їжа? Напівфабрикати якісь, зелень, сирники куповані… — Нас усе повністю влаштовує, ми харчуємося збалансовано, їмо багато овочів і не любимо важкої масної їжі, — спокійно відповіла Христина, увійшовши до кухні й прихилившись до підвіконня. Вона зціпила пальці, щоб не виказати хвилювання. — Вас влаштовує… — Тамара Петрівна важко зітхнула й покрутила в руках пластиковий контейнер. — Богдан з дитинства звик до нормальних гарячих обідів, ситних супів на м’ясному бульйоні, домашніх котлет, щоб усе було свіже й за розкладом. А у вас якісь європейські заготовки, йогурти, швидкі перекуси. Хіба це їжа для дорослого чоловіка, який цілий день працює за комп’ютером? — Тамаро Петрівно, давайте поговоримо відверто й без натяків. Ви плануєте залишатися у нас на вихідні чи надовго? — Христина дивилася прямо в очі свекрусі. — Я планую тут жити, — свекруха взяла з полиці улюблену порцелянову чашку Христини й почала її ретельно перемивати під гарячою водою, демонструючи, що якість миття її теж не влаштовує. — І ось ту меншу кімнату в кінці коридору я займу вже сьогодні

Автор

— Тобі тут нічого не належить, тож посунься і не заважай мені облаштовуватися! Тамара Петрівна з’явилася на порозі в п’ятницю ввечері, якраз коли робочий тиждень добігав кінця і понад усе на світі хотілося просто спокою, гарячого чаю та тиші. Вона приїхала без жодного дзвінка, без попередження, тримаючи в руках дві величезні важкі валізи та об’ємну … Читати далі

«Переписуй дачу на мене, інакше ти мені не довіряєш», — заявив чоловік, а я поїхала туди сама й усе зрозуміла.

Автор

«Переписуй дачу на мене, інакше ти мені не довіряєш», — заявив чоловік, а я поїхала туди сама й усе зрозуміла. — Я вже все вирішила, мамо. Завтра їду до нотаріуса й переписую дачу на Льошу. Йому потрібніше. Галина Петрівна впустила ополонник у каструлю з супом. Бризки полетіли на фартух, на плиту, на свіжовимиту підлогу. Але … Читати далі

Тітко Віро! Що тут коїться? Я нічого не розумію, — голос Ірини здригнувся. — Чому замок на моїй дачі інший і я не можу відкрити його? Що тут відбувається? Віра знизала плечима, повільно спускаючись сходами. — Старий зовсім заіржавів. Денис сказав, що це небезпечно. Мало хто тут може вештатися, поки будинок стоїть порожній. Береженого Бог береже, сама знаєш. — Денис? — Ірина відчула, як усередині закипає хвиля обурення. — При чому тут мій двоюрідний брат? Це моя дача, тітко Віро! Батько залишив її мені. Якщо замок і треба було міняти, то я мала це зробити. Відчиніть, прошу. Тітка Віра підійшла до хвіртки, але не поспішала крутити ключем. Вона оперлася ліктями на металеві прути, дивлячись на Ірину з якоюсь дивною, майже театральною жалістю. — Ну навіщо ти знову за своє, Іринко? “Моя дача”, “моє подвір’я”. Ми ж одна родина. Тобі хіба шкода? Денису зараз так важко, у них із Мариною двоє дітей. У місті задуха, тіснота, нікуди дихнути. Їм тут так потрібно побути, на свіжому повітрі, овочі з грядки поїсти. Ти б краще мовчала, адже доглядали твого батька ми

Автор

Сонце ледь торкалося верхівок старих лип, коли Ірина зупинилася біля знайомих воріт. Цей дачний масив зустрів її звичною тишею, лише десь здалеку було чути стрекотіння коників. Вона простягнула руку до хвіртки, але знайомий ключ не підійшов. Метал вперто не піддавався, і замок, який завжди легко відчинявся, тепер виглядав чужим і ворожим. — Та що ж … Читати далі

День був спекотним. Ми сіли у вітальні. Я довго підбирала слова, глибоко вдихнула і намагалася говорити максимально спокійно і впевнено: — Я прийняла рішення, рідні мої. Я багато думала цієї ночі. Ви всі знаєте, що я працювала в Італії десять років. Ви знаєте, що останні роки я збирала гроші на ремонт батьківського будинку в селі. Але… я не витрачатиму ці гроші на ремонт. Я віддам їх Аліні та Андрію. Цієї суми якраз вистачить на дуже хороший перший внесок за власну квартиру. Нехай молоді починають своє сімейне життя без величезних боргів і без проблем з орендодавцями. У кімнаті раптово запала цілковита тиша. Моя старша донька Ольга, мати Аліни, закрила обличчя руками і голосно розплакалася. Вона підбігла до мене і міцно обійняла. — Мамо… Боже мій, мамо… Дякую тобі! Ми навіть не знаємо, що сказати… Ми ж з чоловіком самі не могли їм так допомогти, ми ледве свої кредити закрили недавно. Ти нас просто рятуєш! Аліночко, ти чуєш? У вас буде своя квартира! Аліна теж плакала, витираючи сльози, і раз у раз повторювала: “Дякую, бабусю, ми все повернемо, ми будемо віддавати потроху”. Але ця світла радість тривала недовго. Молодша донька, Наталя, яка весь цей час сиділа мовчки, раптом різко відсунула від себе чашку з чаєм. Вона повільно встала. Її обличчя було блідим, а очі звузилися від злості. — Це несправедливо, — холодно і чітко сказала вона

Автор

«Я думала, що гроші вирішують проблеми. Але виявилося, що вони їх тільки відкривають…» Я поїхала на заробітки в Італію тоді, коли більшість жінок уже думають про спокійну пенсію, про онуків і тихі вечори перед телевізором. Мені було майже шістдесят. Моє життя до цього моменту склалося так, як і в мільйонів інших жінок: робота на місцевій … Читати далі