Дзвінок додому в село здався мені нескінченно довгим. Почувши про дорогий ресторан, мама тихо зітхнула у слухавку. — Донечко, та куди ж я поїду серед таких поважних панів? — лагідно промовила вона. — Там усі жінки будуть у шовках та дорогих прикрасах, а в мене лише той святковий костюм, який ми тобі ще на випускний купували. Старенький він уже, вийшов з моди. Будуть люди пальцями показувати, перешіптуватися та сміятися за спиною. — Ніхто нічого поганого не скаже, мамо, — твердо відповіла я, ковтаючи сльози. — Ти моя найрідніша людина у світі. Приїжджай, будь ласка. — Раз тобі це справді потрібно, дитинко, я обов’язково буду, — лагідно сказала вона після невеликої паузи. — Тільки ж я не можу з порожніми руками на такий поважний ювілей з’явитися. Спечу свій гостинець, як годиться. Наступні два дні перед святом минули у безкінечній метушні. Свекруха виснажила всіх своїми примхами. Вона вимагала ідеального порядку, сварилася з адміністраторами закладу через розсадку гостей, вибирала найдорожчі позиції в меню та повсякчас нагадувала мені, щоб я не здумала осоромити її своїм виглядом. Роман лише покірно кивав на всі забаганки матері та намагався якомога довше затримуватися на роботі. День ювілею видався теплим і безвітряним. Банкетна зала дорогого ресторану в центрі міста сяяла важким кришталем, дзеркалами у золотих рамах та холодною, непривітною розкішшю. Офіціанти у строгих чорних жилетах безгучно снували між столами
— Клич уже свою маму з села, нехай люди хоч трохи щиро посміються! — Ярослава Павлівна поправила срібну брошку на жакеті й зміряла мене зверхнім поглядом. — До мене на ювілей прийдуть найшанованіші люди. Їм потрібен контраст. Нехай на власні очі побачать, з якої глушини мій син тебе забрав і яке благородство проявив. Ці слова … Читати далі