Зачекай, Поліно, то ти хочеш сказати, що ти тут, в Італії, навіть не заради своїх дітей спину гнеш, а чужим допомагаєш? – у голосі Галини чулося щире, неприховане здивування, яке межувало з осудом. Ми сиділи на пластикових стільцях у невеликому сквері на окраїні Рима. Була неділя – наш єдиний вихідний, коли можна було нарешті вийти з чужих будинків, де ми працювали доглядальницями та прибиральницями, вдихнути повітря свободи й поговорити рідною мовою. Навколо вирувало галасливе італійське життя, але тут, під кронами піній, утворився наш маленький український острівець. Дівчата пили каву, ділилися новинами з дому, плакали, сміялися й передавали одна одній пакунки. Але моя історія чомусь змусила всіх замовкнути. – Ну чому чужі? – я зітхнула, стискаючи в руках теплий паперовий стаканчик. – Так, вони мені не рідні. Але це діти мого Миколи. Я виростила їх, виховала, розділила з ними стільки років… Тому я вважаю їх своїми дітьми. Я намагалася пояснити це спокійно, але відчувала, що мене тут явно ніхто не розуміє. Для більшості жінок, які приїхали сюди, поняття «материнського обов’язку» обмежувалося виключно біологічним зв’язком. Вони віддавали своє здоров’я за кожен євро, щоб відправити його туди, де росли їхні рідні діти
– Зачекай, Поліно, то ти хочеш сказати, що ти тут, в Італії, навіть не заради своїх дітей спину гнеш, а чужим допомагаєш? – у голосі Галини чулося щире, неприховане здивування, яке межувало з осудом. Ми сиділи на пластикових стільцях у невеликому сквері на окраїні Рима. Була неділя – наш єдиний вихідний, коли можна було нарешті … Читати далі