Галю, ну ти ж не будеш рахувати кожну копійку, коли в мами шістдесятиріччя? Це ж ювілей, раз на все життя буває! — зовиця Оксана навіть не глянула на полицю з цінами, кидаючи у наш візок уже четверту скляну баночку з червоною ікрою. То була найдорожча ікра, відбірні зернятка, що світилися через скло, а ціна там була така, що звичайній людині треба було добре попрацювати кілька днів лише заради тієї маленької баночки. Мій чоловік, Василь, винувато опустив очі додолу й зробив вигляд, що уважно вивчає термін придатності на звичайних паперових серветках. Він завжди так робив. Щойно його сестра Оксана починала жити на широку ногу за чужий рахунок, він просто розчинявся у просторі. Я мовчки стояла біля візка й поправляла пальто. У великому торговому центрі було надто парко, пахло свіжою випічкою і кавою, а я відчувала лише неймовірну втому після довгого робочого тижня. — І ось ту пляшку візьми, Василю, — знову скомандувала Оксана, показуючи доглянутим пальцем із яскравим манікюром на полицю з витриманими напоями. Важка скляна пляшка у золотистій коробці стукнула об дно візка поруч із делікатесами. За ці гроші можна було купити добрі чоботи на зиму. У житті кожної терплячої жінки настає мить, коли всередині щось тихо зупиняється. Без галасу, без сварок, без зайвих слів. Просто приходить спокійне, холодне усвідомлення того, що межу перейдено
— Галю, ну ти ж не будеш рахувати кожну копійку, коли в мами шістдесятиріччя? Це ж ювілей, раз на все життя буває! — зовиця Оксана навіть не глянула на полицю з цінами, кидаючи у наш візок уже четверту скляну баночку з червоною ікрою. То була найдорожча ікра, відбірні зернятка, що світилися через скло, а ціна … Читати далі