Знайшов собі багату жіночку! — крутила головою товста Марія, поправляючи хустку. — Кажуть, при грошах, з Італії повернулася, євро лопатою гребе. От Микола й спокусився на легке життя на старість років! — Покинув хвору жінку! — підхопила неподалік сусідка Ольга, сплеснувши руками. — Анна ж бідна з ліжка не встає, ледве дихає. Як так можна? Стільки років разом прожили, сина виростили. Вона ж пропаде без нього! — От тобі й чоловік після тридцяти років шлюбу… — зітхала старенька баба Галина, спираючись на палицю. — Тихий-тихий був, слова впоперек нікому не сказав, усе до хати, все для сім’ї. А під старість наче біс у ребро штовхнув. Нема зараз вірності на світі, нема. Ніхто не знав усієї правди. Жодна з цих жінок не бачила, що відбувалося за зачиненими дверима чепурної силікатної хати протягом останніх десятиліть. Люди бачили лише обгортку: працьовитий Микола, який вічно кудись поспішає з лопатою чи молотком, і тендітна, хвороблива Анна, яка зрідка виходила на ґанок у красивому халаті. Миколі та Анні було вже за п’ятдесят. Нещодавно Микола відсвяткував свій п’ятдесят третій день народження. Того вечора не було гостей — Анна знову почувалася погано і лежала в спальні з компресом на лобі. Микола сам зварив собі кілька картоплин, з’їв їх із солоним огірком на кухні, дивлячись у темне вікно. Саме тоді він чітко, як ніколи раніше, зрозумів: із нього досить
— Тату, ти ж розумієш, що мамі зараз дуже важко, і ти не можеш просто так піти… Дорослий син дивився батькові в очі, але говорив невпевнено, швидше від безвиході, ніж від переконання. Руслан переминався з ноги на ногу в тісному коридорі батьківської хати. Він зазирав у обличчя батька, наче намагався знайти там бодай краплю колишньої … Читати далі
