Ніч проти неділі я не спала. Перебирала в думках кожне слово, яке маю сказати. А раніше вони мене не захочуть бачити? А якщо виженуть? Мають повне право. Я викреслила їх зі свого життя на 16 років. У неділю зранку я сіла в автобус і поїхала до містечка, де мешкав Андрій зі свою сім’єю. Адресу я дізналася через далеку родичку ще в Італії. Це була стара п’ятиповерхівка на околиці. Маленький дворик, обдерта під’їзна дверка. Я піднімалася на третій поверх, і моє серце калатало так, ніби мало вискочити з грудей. Знайшла потрібні двері. Тремтячою рукою натиснула на дзвінок. Двері відчинила Оксана. Вона змінилася: поважчала, у волоссі з’явилися перші сиві ниточки, але очі… ті самі добрі, глибокі очі. Вона здивовано замерла, впізнавши мене. На її обличчі промайнула тінь непривітності та настороженості. І це було цілком виправдано. — Доброго дня… — тихо мовила вона. У цей час із кімнати вийшов Андрій. Він став мов укопаний. За шістнадцять років він перетворився на дорослого, солідного чоловіка. З-за його спини визирали двоє хлопців-підлітків — мої онуки, як дві краплі води схожі на Андрія в дитинстві. — Мамо?.. — здивовано вимовив син. У його голові відчувалася недовіра. Він просто не міг повірити, що я стою на його порозі після стількох років тиші. — Синку… Оксано… — голос мій затремтів, і я не стримала сліз. — Пропустіть мене, будь ласка. Я прийшла не сваритися. Я прийшла просити пробачення
Кажуть, що з висоти прожитих років усе видається іншим. Дрібниці, через які колись ламалися списи та рвалися найрідніші зв’язки, з часом стають подібними до пилу під ногами. Але зрозуміти це вчасно вдається далеко не кожному. Мені знадобилося шістнадцять років синівського мовчання та тисячі кілометрів чужих доріг, аби осягнути одну просту істинно: любов не може бути … Читати далі