Я пішов і написав заяву на розлучення, — сказав чоловік прямо з порога і навіть не роззувся. Галина стояла біля плити. У великій виварці кипіли банки з томатною заправою на зиму, пара осідала на шибках, а пальці ще пекли від гарячих кришок. Вона повільно обернулася, думаючи, що недочула. По радіо на холодильнику якраз грала якась знайома спокійна мелодія. — Степане, ти жартуєш? — вона спробувала посміхнутися, але губи не слухалися. — Йди роздягайся, руки мий. Я якраз останню банку закручую. Вечеря на столі. Степан не рушив з місця. Він стояв у зимовому пальті, яке вони разом вибирали на ярмарку років вісім тому, у мокрих черевиках прямо на світлому лінолеумі. Під ногами повільно розтікалася брудна калюжка. — Я не жартую, Галю, — відповів він глухо. Він назвав її Галею. Не Галинкою, не матір’ю, як називав усі ці роки після появи сина, і навіть не Галиною Дмитрівною, як жартував перед знайомими. Просто Галею. Так він кликав її колись у юності, ще до весілля. Більше сорока років тому. Галина поставила ключ для консервації на край столу. Метал брязнув об дерево. — Яке розлучення, Степане? Ми з тобою все життя разом. Онуки вже до школи ходять. Люди подивляться і пальцем біля скроні покрутять. Що на тебе найшло
— Я пішов і написав заяву на розлучення, — сказав чоловік прямо з порога і навіть не роззувся. Галина стояла біля плити. У великій виварці кипіли банки з томатною заправою на зиму, пара осідала на шибках, а пальці ще пекли від гарячих кришок. Вона повільно обернулася, думаючи, що недочула. По радіо на холодильнику якраз грала … Читати далі