Ти завтра вранці до мами заскочиш? — перепитав Василь, натягуючи куртку біля вхідних дверей. Він дивився у дзеркало і навіть не зрозумів, що це була не примха. — Ні, не зможу. У мене звіт на роботі горить. — А хто ж тоді їй свіжий хліб і ліки занесе? Надія повільно видихнула і поглянула на чоловіка. За останні кілька місяців вона чула це питання так часто, що воно стало звичним фоном їхнього сімейного життя. — Василю, якщо я маю тричі на тиждень бігати на інший кінець міста, готувати обіди на три дні вперед і прибирати, то давай хоч не називати це простим словом «підсобити». — А як це називати? — здивувався він, зупинивши руку з ключами. — Другою зміною. Без вихідних і без подяки. У коридорі стало тихо. Чути було тільки, як за стіною у вітальні донька гортає зошит і тихенько бурмоче вірш, який задали вивчити на пам’ять. Зазвичай у Василя на такі розмови була готова чергова відповідь: «Тобі важко, чи що?», «Це ж батьки, треба виручати». Але сьогодні він замовк. Зняв куртку, повісив її назад на вішак і пішов на кухню пити воду. Він уперше за довгий час не знайшов, чим заперечити
— Якщо я у твоїх батьків і перше варю, і підлогу мию, і повні торби з базару тягаю, то, може, мені пора трудову книжку туди занести і ставку оформити? Ці слова зірвалися з язика самі по собі. Без крику. Без сліз. Просто у повітрі повисла втома, яка накопичувалася тижнями. — Ти завтра вранці до мами … Читати далі