Любо, ти борошно відклала? Мама просила те, вищого ґатунку, каже, для пиріжків на свято. І пачку соди. І олію ту, що з запахом, у пляшці. Вона звичайну не любить, каже, там користі нема ніякої. Люба повільно сіла на ліжку і провела долонею по обличчю. Усе повторювалося з точністю до коми, як заїжджена платівка. Щосуботи, починаючи з перших весняних проталин і закінчуючи листопадовими приморозками. — Назаре, поясни мені одну річ. Ми їдемо в село, яке за годину їзди від нашого дому. Там є два непогані продуктові магазини. Навіщо ми щоразу тягнемо повний багажник крупів, солодощів, цукру і ковбаси, ніби там безлюдний острів? Назар зітхнув, винувато розвів руками і поправив лямку рюкзака. Йому було трохи за сорок, він мав гарну посаду, повагу серед колег і міцний характер на роботі, але перед своєю матір’ю ставав слухняним школярем. Стефанія Іванівна володіла особливим даром. Їй не треба було підвищувати голос чи сваритися. Їй вистачало просто помовчати у слухавку так гірко й проникливо, що дорослий чоловік одразу почувався винним у всіх негараздах світу. — Ну ти ж сама розумієш, — стиха мовив чоловік. — Мама все життя звикла заощаджувати. У неї пенсія крихітна. Їй спокійніше, коли повна комора запасів. Вона все хвилюється, що настануть скрутні часи. — У неї пенсія лежить на банківському рахунку, Назаре, — нагадала Люба, спускаючи ноги на підлогу. — Бо всі рахунки за світло, газ і дрова сплачуємо ми. Ліки купуємо ми. Щовихідних привозимо повні торби харчів теж ми. Добре, давай збиратися. Що швидше поїдемо, то швидше цей день закінчиться
— На город треба їхати, бо мама скаже, що ми невдячні діти і через нас у неї підскочить тиск, — сказав Назар, натягуючи старі витерті джинси. — А якщо я поїду, Назаре, то тиск підскочить у мене, спина відмовить остаточно, і додому в неділю ввечері ти потягнеш не дружину, а мішок із суцільними скаргами, — … Читати далі