Тарасе! Ти зовсім розум втратив?! — Валентина Петрівна тиснула на кнопку дзвінка хвіртки. — Відчиняй негайно, я вже пальці заморозила! За металевою ажурною брамою панувала повна тиша. Лише вітер гонив по подвір’ї пожовкле листя. Жінка різко витягла з кишені зв’язку ключів — той самий, який вірнопіддано бовтався у неї на кільці вже вісім років поспіль. Вставила в замок. Повернула. Хвіртка не відчинялася. Мобільний у кишені її пальто вже настирливо вібрував. Вона вихопила його тремтячими пальцями. — Оленко! Твій чоловік поміняв замки! На нашому заміському будинку! Я стою тут як остання дурепа з важкими сумками, ти розумієш узагалі, що відбувається?! — Мамо, зачекай хвилинку. — Що значить «зачекай»?! Я картоплі привезла з погреба, капусту, банкам з огірками немає кінця — все як завжди, для вас же стараюся! А він замки змінив! Навіть не зателефонував, не попередив людину! Що це за дикунство взагалі?! У динаміці слухавки спершу почулося якесь незрозуміле шурхіт, а потім розгублений голос дочки: — Мамо, я знаю про це. Тарас сказав мені ще сьогодні вранці перед роботою. — І ти мовчала?! Нічого не сказала рідній матері
Осінній ранок у передмісті Києва видався прохолодним, а ранковий туман не поспішав розсіюватися над дворами приватного сектору. Степана Олексійовича розбудив звук власних кроків на доріжці та дзвінок до калитки, який здавався надто настирливим для цього тихого суботнього ранку. — Тарасе, ти зовсім розум втратив?! — Валентина Петрівна тиснула на кнопку дзвінка так, ніби металева коробочка … Читати далі