Кому ти взагалі потрібна з двома дітьми? Ти хоч у дзеркало на себе дивилася останнім часом? Надія стояла біля під’їзду з важким пакетом у руках і мовчала. Син тримався за її куртку, а донька притискала до себе шкільний рюкзак. Поруч сусідка вибивала килимок, удаючи, що нічого не помічає. Ярослав стояв перед ними, засунувши руки в кишені новенької куртки, і дивився так, наче робив велику послугу своєю присутністю. — Ярославе, не починай при дітях, — тихо сказала Надія. Вона намагалася говорити рівно, щоб малі не відчули її хвилювання. — А що я такого сказав? — він байдуже знизав плечима. — Я ж просто кажу правду. Жоден притомний чоловік не візьме на себе такий тягар. Ти б краще спасибі сказала, що я хоч іноді приходжу. Донька, дванадцятирічна Марічка, опустила очі й тихо смикнула маму за рукав: — Мамо, ходімо вже додому, будь ласка
— Кому ти взагалі потрібна з двома дітьми? Ти хоч у дзеркало на себе дивилася останнім часом? Надія стояла біля під’їзду з важким пакетом у руках і мовчала. Син тримався за її куртку, а донька притискала до себе шкільний рюкзак. Поруч сусідка вибивала килимок, удаючи, що нічого не помічає. Ярослав стояв перед ними, засунувши руки … Читати далі