Спершу Андрієві заважало те, що теща вмикає телевізор після восьмої вечора, аби подивитися новини. Потім йому стало не до вподоби, що в коридорі стоять її старі черевики. Згодом почалися нарікання на меню, на витрати за комунальні послуги, на рипіння мостин у передпокої. Донька, яка працювала вихователькою у садочку за вельми скромну платню, лише винувато ховала погляд і щоразу просила: «Мамо, потерпи трохи, все владнається». «Терпіти», — майнула гірка думка в голові Марії Степанівни, коли вона дивилася у вікно на осіннє подвір’я. Скільки ж можна терпіти на схилі літ, маючи за плечима сорок років чесної праці, повагу людей і втому в кожній кісточці? Хіба для того будувалося це життя? — Мамо, та поїж хоч трохи, — тихо озвалася Оксана. — Добрий борщ, справді гарний. Я собі просто додам дрібку солі, та й усе. — Їж сама, дитино. А я вийду на свіже повітря, хліба свіжого куплю. Марія Степанівна накинула звичне осіннє пальто, пов’язала теплу хустку і тихо вийшла на сходовий майданчик. На подвір’ї сіявся дрібний дощик. Повітря пахло мокрим кленовим листям і свіжою прохолодою. Жінка не пішла до найближчої крамниці біля будинку. Вона попрямувала далі, через два квартали, де коло зупинки стояв невеликий хлібний кіоск від місцевої пекарні. Там завжди продавали ще теплий, духмяний житній коровай із темною хрусткою скоринкою
— Хто взагалі варить таку пісну страву в наш час? Це ж просто вода з буряком, її їсти неможливо! Ложка дзвінко стукнула об порцеляновий край миски. Кілька рожевих крапель борщу впали на клейончасту скатертину з пожовклими соняшниками. — Андрію, ну навіщо ти так сердишся? Сільничка ж просто перед тобою стоїть, візьми та підсоли, — стиха, … Читати далі