Мені дзвонив батько. Він сказав, що ви розходитеся. Мамо, це правда? — Правда, доню. — Він розповів про причину. Як ти тримаєшся? — Усе гаразд. П’ю чай, збираюся на роботу. Наталка помовчала. Їй було ніяково і ніяково за свого батька. Для неї ця новина стала повною несподіванкою. — Ти тримаєш на нього образу? — запитала вона обережно. — Образа забирає надто багато сил, доню. У мене їх зараз немає. Перші кілька тижнів минули немов у тумані. Я ходила на роботу, перевіряла кошториси, спілкувалася з виконробами на об’єктах, а ввечері поверталася в напівпорожню оселю й наводила лад. А потім стався звичайний вівторок. Я поверталася з роботи раніше, бо всі звіти здала вчасно. Зайшла в невеликий продуктовий магазин біля дому за свіжим хлібом і ряжанкою. Біля каси мій погляд упав на полицю зі святковими пирогами. І я миттєво згадала, як багато років тому ми купували простий бісквіт на день народження доньки. Богдан тоді наполіг на найдешевшому, запевняючи, що солодке — воно й так солодке. А я промовчала і погодилася, щоб не псувати свято
— Я більше не хочу бачити тебе щоранку, Надіє. Мені вже майже шістдесят, і я хочу нарешті відчути смак справжньої молодості, а поруч із тобою я почуваюся дідусем. Він сидів на табуреті біля вікна, дивився кудись поверх моєї голови й спокійно перебирав ключі від машини. Я стояла біля столу, тримаючи в руках тарілку з гарячими … Читати далі