Я більше не можу жити з майже пенсіонеркою, – мовив Вадим, навіть не повернувши голови. Його валіза вже стояла біля дверей у передпокої, упакована тихо й завчасно. Я тримала в руках його улюблену керамічну чашку з невеликим відколотим краєм, з якої він пив чай тридцять років поспіль. – Ми ж однолітки, Вадиме, – спокійно відповіла я. – Нам обом по п’ятдесят п’ять. – Отож-бо й воно, – кинув він через плече. – А я ще хочу пожити нормально, а не коротати вечори під пледом перед телевізором. Я обережно поставила чашку на полицю, щоб вона не дай Боже не звякнула. – З яких це пір ти почав так говорити про мене? – спитала я. Голос звучав надиво спокійно, хоча всередині все стиснулося. – З тих пір, як зрозумів, що життя минає, – він нарешті розвернувся й глянув мені у вічі. – Ти не ображайся, Наталю, я тебе не звинувачую. Просто поруч із тобою я й сам почуваюся старим дідом. А хочеться ще якоїсь енергії, руху, живих емоцій
Забирати речі, поки дружина на роботі — це, мабуть, найпростіший спосіб уникнути сорому, але він все одно не забув акуратно застебнути куртку перед виходом. – Я більше не можу жити з майже пенсіонеркою, – мовив Вадим, навіть не повернувши голови. Його валіза вже стояла біля дверей у передпокої, упакована тихо й завчасно. Я тримала в … Читати далі