— Сину, відчини… Це я

— Сину, відчини… Це я. Руки вже не тримають.

Тарас відчинив двері й завмер.

Мати стояла на сходовому майданчику в старому пальті. Біля ніг — картата сумка, в руці — потерта валіза, з якою вони колись їздили до моря.

— Мамо? Ти чому не подзвонила? Щось сталося?

— Ти мене спочатку впусти. Змерзла.

Він забрав валізу. Мати спробувала розігнути пальці й скривилася.

— Від зупинки сама несла?

— А хто ж мені поніс би?

На голоси вийшла Оксана. Побачила свекруху, сумку, валізу в чоловіковій руці.

— Добрий вечір, Ірино Степанівно.

— Добрий, дитино… Якщо він добрий.

— Ви надовго?

Тарас глянув на дружину, але мати відповіла раніше:

— Назовсім, мабуть. До сина прийшла. Більше нікуди.

Оксана повільно склала кухонний рушник.

— Зрозуміло.

І пішла на кухню.

— Що значить — нікуди? — Тарас допоміг матері зняти пальто. — А будинок? Аліна? Максим?

Ірина Степанівна опустилася на пуфик.

— Аліна сказала: «Бабусю, збирайся. До нас свекруха переїжджає, їй кімната потрібна». Моя кімната, Тарасе. Та, де ми з батьком сорок років прожили.

— У них двоповерховий будинок. Якої кімнати їм бракує?

— Для мене вже жодної немає.

Вона витягла з кишені мокру хустинку.

— Після Світланочки все пішло шкереберть. Поки донька жива була, я ще комусь потрібна була. А тепер… Фотографії мої познімали. У сарай винесли. Кажуть, старе все, негарне.

Тарас відвів очі.

— Ходімо. Поїси спочатку.

На кухні Оксана вже поставила на стіл тарілку борщу.

— Сідайте. Гарячий.

— Дякую, — Ірина Степанівна обхопила долонями чашку з чаєм. — Я вам заважати не буду. Мені багато не треба.

Оксана залишилася стояти біля плити.

— Ірино Степанівно, поїсти, зігрітися, відпочити — будь ласка. Але жити з нами ви не будете.

Чашка тихенько дзенькнула об блюдце.

— Як це — не буду?

— Оксано… — почав Тарас.

— Ні, зачекай. Краще сказати зараз, ніж удавати, що ми вже все вирішили.

Мати дивилася то на сина, то на невістку.

— Я ж не до чужих прийшла. До рідної дитини. У мене донька в землі, онуки з хати женуть, а ви…

— А ми мали просто посунутися, — тихо сказала Оксана. — І ніхто навіть не подумав запитати.

— Та що ж тут питати? Мені сімдесят чотири роки!

— Я знаю.

— То куди мені йти?

Оксана присунула до неї хлібницю.

— Будемо шукати вихід. Але не такий, де за всіх знову вирішили.

Ірина Степанівна повернулася до сина:

— Тарасику, ти чуєш?

— Чую, мамо. Я сам ще нічого не розумію. Тебе справді виставили з речами?

— Не виставили. Сказали збиратися. Я й зібралася. Що мені було — благати їх?

— А коли ви переписували будинок на Світлану, про це не говорили? — запитала Оксана.

— Вона обіцяла мене доглядати!

— На словах?

— Рідна донька обіцяла! Мені що, розписку з неї брати треба було?

— Треба було хоча б не залишати себе без нічого.

— Хто ж знав, що вона помре?!

— Ніхто, — Оксана стишила голос. — І Світлану мені шкода. Але я зараз не про її смерть.

— А про що? Про хату? Досі вам та хата муляє?

Тарас різко підняв голову:

— Мамо.

— Що — мамо? П’ять років минуло, а вона пам’ятає!

Оксана сперлася долонями об спинку стільця.

— Пам’ятаю. Тільки не хату. Пам’ятаю, як ви тут, на цій кухні, сказали: «Світлані треба, а ти, Тарасе, чоловік, сам заробиш. І нехай твоя Оксана рота на моє добро не роззявляє».

— Я зопалу…

— Ви дуже спокійно це сказали.

У кухні стало тихо. Закипів чайник, і Тарас квапливо вимкнув його.

— Давайте хоч сьогодні без цього.

Оксана подивилася на чоловіка.

— А коли, Тарасе? Коли ми поставимо її речі в Софіїній кімнаті? Коли ти скажеш: «Ну куди ж тепер маму дівати»?

— Я такого не казав.

— Поки що.

Ірина Степанівна витерла щоки.

— У мене пенсія є. Всю віддаватиму. До копійки. Я ж не нахлібницею…

— Не потрібна мені ваша пенсія.

— То чого ти хочеш?

Оксана довго мовчала.

— Щоб у моєму домі мене не принижували. Хоч тепер.

— Та коли я тебе принижувала?

Тарас заплющив очі.

— Мамо, не треба.

Але Оксана вже відповіла:

— Коли моїй мамі розповідали, що я вам сина зіпсувала. Коли після моєї операції навіть не зателефонували, зате потім запитали, чому у вас сорочка сина непрасована. Коли ми просили позичити на перший внесок за квартиру, а ви сказали, що нічого немає.

— У мене тоді…

— А за тиждень знайшлося на машину Світланиному чоловікові.

— Йому для роботи треба було!

— А нам для чого? Для розваги? — голос Оксани здригнувся. — Ми по дванадцять годин працювали. Софію по черзі від садочка забирали, бо я другу роботу взяла. Ви хоч раз запитали, як ми справляємося?

— Ви ж справлялися…

— От саме.

Оксана відвернулася до вікна. Тарас дивився на її стиснуті пальці й раптом згадав маленьку Софійку в коридорі.

«Тату, а бабуся знає, що я теж хотіла велосипед?»

Тоді він сказав доньці щось про гроші, про інший раз. Хоча за день до того сам допомагав вантажити в машину два нові велосипеди для Аліни й Максима.

— Мамо, — він сів поруч. — Чому ти мені не подзвонила раніше? Коли вони тільки почали тебе ображати?

— Соромно було.

— А сьогодні?

— А сьогодні я стояла з сумками в сінях. І зрозуміла, що більше мені немає кому дзвонити.

Вона закрила обличчя долонями.

Тарас поклав руку їй на плече. Оксана мовчки вийшла з кухні.

За хвилину покликала:

— Тарасе, можна тебе?

У коридорі він одразу заговорив пошепки:

— Я не можу її виставити. Ти ж бачиш, у якому вона стані.

— Я й не прошу виставляти.

— Тоді що мені робити?

— Винайняти житло неподалік. Піти до юриста. З’ясувати, чи можна щось зробити з будинком. Допомагати їй. Але не переселяти до нас без моєї згоди.

Він провів долонями по обличчю.

— Вона сама не захоче.

— Я теж багато чого не хотіла, Тарасе. Але чомусь усі думають, що мене можна вмовити потерпіти.

— Це моя мати.

— Я знаю. А я твоя дружина.

Він підняв на неї очі.

— Ти хочеш, щоб я обирав?

— Я хочу, щоб ти почув мене до того, як я почну збирати речі.

— Ти серйозно?

— Так.

Оксана ковтнула повітря.

— Я три роки доглядала бабусю після інсульту. Я любила її. Але ти пам’ятаєш, як я спала сидячи? Як плакала у ванній, щоб ніхто не чув? Я більше не можу бути людиною, яка мусить витримати все, бо вона жінка і їй нібито простіше.

— Я не збирався все на тебе…

— А хто буде вдома, коли ти на роботі? Хто почує: «Оксано, поміряй тиск», «Оксано, приготуй інше», «Оксано, ти знову не так зробила»?

Тарас не відповів.

— Допомагай мамі, — сказала вона вже м’якше. — Я не стану тобі заважати. Але жити разом я не згодна.

Він кивнув.

— Сьогодні нехай переночує. Одну ніч. Завтра я почну шукати квартиру.

Оксана помовчала.

— Добре. Одну ніч. І ти сам їй усе скажеш.

Коли Тарас повернувся, мати сиділа над неторканим борщем.

— Посварилися через мене?

— Ми поговорили.

— Я чула.

Він відсунув стілець.

— Тоді ти знаєш: ми знайдемо тобі квартиру поряд. Я допоможу з оплатою, привозитиму продукти, ліки. Завтра поїдемо до адвоката.

— Навіщо мені квартира? У вас три кімнати.

— Мамо…

— Софія ж у гуртожитку! Я її не виживаю, приїде — разом переночуємо.

— Це її кімната. Вона має куди повертатися.

Ірина Степанівна випросталася.

— А я, значить, не маю?

— Матимеш. Ми для цього й шукаємо вихід.

— На чужій квартирі! Щоб я там сама помирала?

— Ніхто тебе не залишає помирати.

— То це Оксана тебе намовила?

— Це наше рішення.

— Наше… Знаю я ці ваші рішення. Завжди казала, що вона…

— Не треба.

Він сказав неголосно, але мати замовкла.

— Оксану не ображай. Вона зараз тобі вечерю подала. І постіль готує.

Ірина Степанівна відсунула тарілку.

— Я тебе ростила не для того, щоб ти мене по квартирах розпихав.

Тарас зблід.

— А для чого, мамо?

Вона розгубилася.

— Що?

— Для чого ти мене ростила?

— Щоб людиною був. Щоб матір не покинув.

— Я тебе не кидаю. Сиджу тут і думаю, як тобі допомогти. А ти говориш зі мною так, ніби я тебе з під’їзду жену.

Мати стиснула хустинку.

— Мені страшно самій, Тарасику.

Цього разу він почув у її голосі не образу.

— Знаю.

— А якщо вночі стане погано?

— Зробимо швидкий набір на телефоні. Ключі будуть у мене. Знайдемо квартиру близько. Я приходитиму.

— Щодня?

Він помовчав.

— Я старатимусь. Але обіцяти те, чого не зможу виконати, не буду.

На порозі з’явилася Оксана з рушником і чистою білизною.

— Ліжко готове. Ванна праворуч.

Ірина Степанівна глянула на неї, потім на сина.

— Тобто все вже вирішено?

Тарас узяв ложку й поклав біля материної руки.

— Так, мамо. Їж, будь ласка. Я підігрію.

Уночі Ірина Степанівна кілька разів виходила в коридор. У незнайомій кімнаті не спалося. На полиці стояли Софіїні книжки, на столі — фотографія: Тарас обіймає дружину й доньку, усі троє сміються.

Мати взяла рамку, довго роздивлялася.

На більшості її власних сімейних знімків були Світлана, Аліна й Максим.

Уранці Оксана вже збиралася виходити.

— Вівсянка на плиті. Чай у заварнику.

— Ти на роботу?

— Сьогодні зустріч в офісі.

Ірина Степанівна провела пальцем по краю столу.

— Ти пам’ятаєш, що я кашу без солі їм?

Оксана зупинилася біля дверей.

— Пам’ятаю.

— А я от не знаю, що ти їси.

Оксана нічого не відповіла. Лише поправила ремінець сумки.

— Тарас скоро встане. Поснідайте, поки тепле.

Коли двері зачинилися, Ірина Степанівна ще довго не брала ложки.

Їй згадалася Світлана перед походом до нотаріуса:

«Мамо, краще зараз оформити. Потім Оксана Тараса накрутить, почнуть ділити. А в нас діти».

«Та хіба Тарас буде?»

«Він — ні. Вона змусить».

Тоді це здавалося таким переконливим.

Ірина Степанівна навіть пишалася собою: усе передбачила, всіх розсудила, доньку захистила.

Тільки власної старості не передбачила.

Адвокат уважно переглянув документи й відклав окуляри.

— Я не обіцятиму вам повернути будинок. Для оскарження дарування потрібні конкретні підстави й докази. Самого розчарування в родині, на жаль, недостатньо.

— Але вона ж обіцяла мене доглядати, — сказала Ірина Степанівна.

— Розумію. У договорі такої умови немає.

— То виходить, можна пообіцяти що завгодно?

— Саме тому такі речі важливо оформлювати належним чином. Тепер треба окремо вивчати документи на будинок, ваше право користування житлом, спадкову справу. Швидкого й певного рішення я тут не бачу.

Тарас нахилився вперед.

— А просто вигнати її вони мали право?

— Відсутність права власності ще не відповідає на всі питання щодо проживання. Це треба з’ясовувати, а не міняти замки й виставляти речі.

— Судитися роками? — тихо запитала мати.

— Я поясню вам можливі варіанти й ризики. Вирішувати будете ви.

У машині Ірина Степанівна довго гріла руки біля обігрівача.

— Не хочу я назад.

— Зрозумів.

— Навіть якщо дозволять. Як мені там жити? За кожен крок виправдовуватися?

Тарас пристебнув пасок.

— Тоді зараз подивимося квартиру. За два квартали від нас. Перший поверх, магазин поруч.

— Ти вже домовився?

— Учора ввечері.

— А гроші?

— Порахували. Оренду потягнемо. Твоя пенсія залишиться на твої потреби.

Вона повернула до нього обличчя.

— З Оксаною порахували?

— Так.

— А я вчора їй…

— Я чув, мамо.

Мати опустила голову.

Квартира була невеликою, але світлою. Біля вікна стояло крісло, на кухні працював холодильник, у ванній — пральна машина.

Господиня показала шафу:

— Ось тут полички. Якщо треба, зайві ковдри заберу.

Ірина Степанівна відчинила дверцята.

— Не треба. Я свої речі сюди складу.

Тарас уперше за ранок полегшено видихнув.

Коли господиня пішла готувати договір, мати присіла в крісло.

— Тихо тут.

— Це погано?

— Не знаю ще.

Він став поруч.

— Мамо, ти зможеш виходити, знайомитися з людьми. До нас приходити в гості.

— В гості, — повторила вона.

— Так.

— А Оксана дозволить?

Тарас сів навпроти.

— Не треба так. Вона не наглядач і не ворог тобі.

— Вона мене не любить.

— А ти її любила?

Мати відвела очі.

— Я сувора була.

— Ти могла місяцями не питати, як ми живемо. А потім приїхати й розповідати, що вона все робить не так.

— Ви ж сильні. Самі справлялися. Світлані важче було.

Тарас потер перенісся.

— Мені теж іноді хотілося, щоб ти запитала: «Сину, ти не втомився?» Не грошей, мамо. Просто цього.

Ірина Степанівна відкрила рота, але нічого не сказала.

Того ж вечора вони поїхали забирати решту її речей.

Біля хвіртки Максим виніс два мішки й коробку. Не привітався як слід, тільки кивнув.

— Тут усе.

Ірина Степанівна зазирнула в коробку.

— Альбом де?

— Внизу, під рушниками.

— А батькова фотографія?

— Там теж.

Тарас узяв мішок.

— Аліна вдома?

— Лежить. Їй нервувати не можна.

— А бабусі можна?

Максим почервонів.

— Дядьку Тарасе, ну ви ж розумієте. У нас дитина скоро. Місця…

Тарас озирнувся на великий будинок.

— Не договорюй.

— Ми ж не на вулицю її. У неї син є.

— Є, — відповів Тарас. — Тепер раптом згадали.

Мати торкнулася його ліктя.

— Поїхали.

— Бабусю, ти не ображайся, — кинув Максим.

Вона зупинилася.

— Я подумаю, як це зробити, Максиме.

Хлопець опустив очі.

У машині Ірина Степанівна притиснула коробку до колін.

— На могилу до мами ходіть, — сказала вона крізь відчинене вікно. — Не забувайте.

Будинок залишився позаду. Цього разу вона не обернулася.

Перший тиждень у новій квартирі мати телефонувала Тарасові по кілька разів на день.

— Ти вже поїв?

— Так, мамо.

— А ввечері прийдеш?

— Прийду.

— Ненадовго?

Він мовчав секунду, тоді відповідав:

— Як вийде.

Якось у слухавці почулося:

— Тарасику, ти хліба не купуй.

— Чому?

— Я сама сходила. Тут за рогом пекарня. І з сусідкою познайомилася. Галина, з третього поверху. Вона мені показала, де дешевша аптека.

Ще за тиждень мати вперше не запитала, коли він прийде.

— Ти тільки подзвони перед тим. Ми з Галиною Петрівною на базар збираємося.

Тарас усміхнувся в телефон:

— Добре. Запишусь на прийом.

— Не глузуй із матері.

Але й сама засміялася.

Навесні до неї почала заходити Софія. Приносила конспекти, сідала біля вікна й пила чай із великої чашки.

— Це ти спекла? — якось запитала бабуся, розламавши пиріжок.

— Я. Мама тільки тісто врятувала.

— А що з ним було?

— Воно до мене прилипло. Усе одразу.

Ірина Степанівна розсміялася.

— Треба було олією руки змастити.

— Тепер знаю.

Бабуся дивилася, як онука збирає крихти з тарілки.

— Софійко, а ти на кого вчишся? Я знаю, що в університеті… А от точно…

Дівчина підняла очі.

— На реабілітолога, бабусю. Я розповідала.

— Розповідала, — тихо погодилася та. — А я не слухала. Розкажи ще раз, добре?

Софія трохи помовчала, потім відклала телефон.

— Добре. Тільки це надовго.

— У мене є час.

Оксана не приходила. Передавала баночку варення, контейнер котлет, іноді — номер потрібного лікаря.

Ірина Степанівна вже не запитувала сина: «Чого вона до мене не заходить?» Лише мила посуд і складала його в пакет, щоб повернути чистим.

Одного разу вклала туди записку:

«Оксано, дякую. Було смачно».

Тарас приніс пакет додому. Оксана прочитала записку й поклала біля хлібниці.

Не викинула.

На сімдесят п’ятий день народження Ірина Степанівна зранку накрила стіл на трьох. Потім подумала й дістала четверту чашку.

Поставила. Забрала.

Знову поставила.

Коли подзвонили, вона поспішила до дверей.

На порозі стояв Тарас із білими трояндами. Поруч — Оксана з коробкою, перев’язаною світлою стрічкою.

— З днем народження, Ірино Степанівно.

Мати схопилася за край дверей.

— Оксано… І ти прийшла?

— Якщо не пізно.

— Та що ти! Заходьте. Я чайник щойно поставила.

Оксана простягнула подарунок.

— Тут плед. Тарас казав, ви ввечері на лавочці мерзнете.

— Ти запам’ятала?

— Він кілька разів повторив, — усміхнулася Оксана.

За столом спочатку говорив переважно Тарас. Потім мати розповіла, як вони із сусідкою переплутали пакети з розсадою, і Оксана засміялася.

— То тепер у вас замість петуній помідори?

— Уже ні. Помінялися. Хоча я думала залишити. Помідори хоч з’їсти можна.

Телефон на підвіконні мовчав. Ні Аліна, ні Максим не подзвонили.

Ірина Степанівна двічі подивилася на екран, а тоді прибрала телефон у шухляду.

— Тарасе, відріж Оксані ще торта. Вона самий краєчок узяла.

— Дякую, я сама, — відповіла Оксана.

— Тоді бери той, із вишнею. Ти ж любиш?

Оксана на мить завмерла.

— Люблю.

Коли гості почали збиратися, Тарас спустився до машини, а мати затримала невістку в коридорі.

— Оксано, можна тобі дещо сказати?

Та відпустила дверну ручку.

— Так.

Ірина Степанівна розправила край фартуха, хоча він і так лежав рівно.

— Пробач мені.

Оксана мовчала.

— Я репетирувала, що скажу. Сиділа вчора й думала: поясню, чому так було, як я хотіла… А тепер розумію — знову виправдовуватися почну.

Вона підняла очі.

— Я кривдила тебе. І Тараса. І Софійку. Не тільки будинком. Усім отим… щоденним. Словом, поглядом. Наче ви мусили доводити, що варті доброго ставлення.

Оксана стиснула ремінець сумки.

— Нам дуже боліло.

— Знаю. Ні… Тепер трохи розумію.

Мати витерла щоку.

— Я думала, якщо дім віддам, то матиму спокійну старість. А ви самі розберетеся, вам не треба. Я ж навіть не питала, чи треба.

— Не питали.

— Дякую, що дозволила Тарасові мені допомагати.

Оксана повільно похитала головою.

— Йому не потрібен мій дозвіл, щоб піклуватися про матір. Я лише не хотіла знову втратити себе.

— Тепер розумію.

За дверима хтось пройшов сходами. Ірина Степанівна здригнулася, ніби їх застали за чимось дуже особистим.

— Ти можеш не відповідати, — поспішно сказала вона. — Я не для того, щоб ти мене зараз обняла й усе забула. Просто мусила сказати.

Оксана торкнулася її руки.

— Забути я не зможу. Але й сваритися з вами більше не хочу.

Ірина Степанівна кивнула.

— І я не хочу.

— Приходьте в неділю на обід. Софія буде. Вареники з вишнями ліпитимемо.

— До вас?

— До нас.

— А можна я раніше прийду? Допоможу кісточки виймати.

Оксана ледь усміхнулася.

— Можна. Тільки без перевірки пилу на шафах.

Мати спершу розгубилася, а тоді тихо засміялася крізь сльози.

— Без перевірки. Обіцяю.

Зачинивши двері, вона ще трохи постояла в коридорі. Потім повернулася на кухню, дістала четверту чашку й поставила в мийку до решти.

На стільці лежав новий плед. Ірина Степанівна накинула його на плечі, сіла біля вікна й узяла телефон.

Хотіла подзвонити Тарасові, запитати, чи доїхали.

Подивилася вниз — він саме відчинив Оксані дверцята машини. Дружина щось сказала, і він засміявся.

Ірина Степанівна поклала телефон.

У неділю вона прийде до них. Не з валізою, не назавжди й не тому, що нікуди подітися.

Її запросили.

Залишити коментар