— Мамо, а може, не їдь?
Оленка вчепилася в рукав моєї куртки так міцно, що я не могла ступити до автобуса.
— Доню, ми ж домовлялися. Я трохи попрацюю, борги віддамо…
— А якщо ти захворієш? Хто там до тебе прийде?
Я поправила їй мокрий чубчик. П’ятнадцять років. Ще дитина, а вже питає про те, про що я сама боялася думати.
— Не захворію. Ти за бабусею дивися. І вчися.
Любомир забрав у мене валізу.
— Я занесу, мамо.
Високий, худий, у батьковій куртці. Йому було дев’ятнадцять, але після смерті чоловіка він наче перестрибнув кілька років життя.
Біля дверей автобуса син нахилився до мене:
— Тільки ти там не віддавай усе до копійки. Чуєш? Ми тут не пропадемо.
— Знаю, сину.
Я казала це впевнено. А коли автобус рушив, притислася лобом до холодного скла й затулила рота долонею, щоб не заплакати вголос.
За вікном Оленка витирала обличчя рукавом. Любомир обійняв її за плечі.
Я їхала ненадовго. Принаймні так тоді думала.
Мені було сорок три. Чоловіка ми поховали за три роки до того, а борги за його лікування лишилися. Лишилися стара хата, город, двоє дітей і робота, де зарплату обіцяли частіше, ніж платили.
Коли сусідка сказала, що в Італії потрібні доглядальниці, я запитала тільки:
— А без мови візьмуть?
— Візьмуть. Руки маєш, працювати вмієш. Решти навчишся.
Я й навчилася.
У Неаполі моя перша підопічна прокидалася по кілька разів за ніч. Кликала, боялася темряви, просила води, а за хвилину забувала, навіщо покликала.
— Не йди, — стискала мені зап’ясток.
Я сідала біля ліжка.
— Я тут. Спіть.
А сама думала: чи спить моя Оленка? Чи не плаче знову в подушку?
У неділю я мала кілька вільних годин. Сідала в парку на лавку й телефонувала додому.
— Мамусю, ти втомлена? — питала донька.
— Та ні. Тут тепло. Уявляєш, апельсини просто на деревах ростуть.
— А ти їх їла?
— Їла.
— А робота яка?
Я дивилася на свої пальці з потрісканою шкірою.
— Нормальна робота, доню. Не переживай.
— Ти тільки не плач там.
— Чого б це мені плакати? Краще скажи, оцінку з алгебри виправила?
Потім до слухавки підходив Любомир:
— Гроші забрали. Частину бабусі віддав, за навчання заплатив. Решту поклав.
— Купи собі черевики.
— Ще ці походять.
— Любику…
— Мамо, собі щось купи. Хоч раз.
Я обіцяла. А дорогою назад проходила повз кав’ярню й думала: навіщо мені та кава? Удома за ці гроші можна купити крупи, олію, зошити.
Так із маленьких відмов складалися роки.
Я вивчила мову, змінила кілька родин, навчилася готувати лазанью й ризото. А от відпочивати не навчилася. Щойно випадала вільна година, знаходилася додаткова робота: прибрати квартиру, вимити вікна, посидіти біля хворого.
Спочатку ми розрахувалися з боргами. Потім Любомир закінчив навчання, пішов на завод, познайомився з Наталкою.
Одного вечора подзвонив:
— Мамо, я одружуюся.
— Нарешті! А чого голос такий, наче ти провинився?
— Бо знаю, що зараз почнеш думати, де нам жити. Не треба. Ми кімнату знімемо.
— Почекай із кімнатою.
— Мамо…
— Я сказала — почекай.
На квартиру я збирала п’ять років. Коли син надіслав фотографію ключів на долоні, довго не могла роздивитися її крізь сльози.
— Ти чого мовчиш? — стривожився він у слухавці.
— Кухня велика?
— Велика. Приїдеш — сама побачиш. Мамо, досить уже. Повертайся.
— А Оленка?
Він зітхнув.
— Я так і знав.
Донька невдовзі вийшла заміж за Сергія із сусіднього села. На весіллі я дивилася на неї у білій сукні й не могла повірити, що це та сама дівчинка, яка тримала мене за рукав біля автобуса.
— Мамусю, дякую тобі за все, — прошепотіла вона, обіймаючи мене.
— Будь щаслива. Більше мені нічого не треба.
Тоді я справді так думала.
Після весілля ми заговорили про житло.
— Любомирові ти квартиру купила, — нерішуче почала Оленка. — А ми поки в Сергієвих батьків…
— Я вас не обділю, доню.
Стару хату вирішили знести й збудувати нову. Велику, на дві сім’ї. Мені здавалося: це краще за квартиру. Буде куди повернутися. Буде сад, онуки, спільні недільні обіди.
— Мамо, тобі внизу зробимо окремі кімнати, — обіцяла Оленка. — Щоб зручно було.
— І кухню невелику, — додав Сергій. — Захочете — самі собі господарюватимете.
— А захочу — до вас на вареники прийду?
— Та хоч щодня!
Ми сміялися. Я вже бачила той дім, хоча на його місці ще стояла стара груша й лежала купа битої цегли.
Сергій справді взявся до справи. Шукав майстрів, торгувався за матеріали, надсилав фотографії.
— Олено Іванівно, дивіться, стіни вже підняли.
— Бачу, Сергію. Дякую тобі.
— Тепер би на дах перекинути грошей, поки бригада вільна.
Я перекидала.
— Мамо, вікна треба замовляти.
Я брала ще одну квартиру на прибирання.
— На опалення не вистачає.
Я відмовлялася від вихідного.
Щороку приїжджала на два тижні, ходила кімнатами й торкалася долонею стін.
— Ну що, подобається? — питав зять.
— Дуже. Навіть не віриться, що наше.
Дім вийшов гарний: два поверхи, просторі вікна, тераса, два входи. Саме такий, про який я мріяла.
Тільки моя кімната чомусь усе ніяк не ставала моєю.
— Оленко, а можна в шафі поличку звільнити? — попросила я під час чергового приїзду.
— Ой, мамо, там стільки всього складено. Ти ж ненадовго. Може, поки у валізі потримаєш?
— Та можна й у валізі…
— Не ображаєшся?
— Ні.
Я все частіше казала це слово, коли насправді ображалася.
Поступово змінилися й наші дзвінки.
— Привіт, мамо. Як ти? Слухай, ми тут кухню хочемо поміняти.
— А що з цією?
— Та нічого. Просто Сергій бачив таку гарну, з кам’яною стільницею. Ця вже не те.
— Їй же три роки.
— Мамо, ну ми ж не щомісяця просимо.
Я замовкала, а за день ішла до банку.
Потім знадобилася машина.
— Стара не їздить?
— Їздить, — нетерпляче відповіла Оленка. — Але Сергієві по роботі треба мати вигляд. У всіх друзів уже новіші.
— А він сам скільки назбирав?
— Ми ж не всю суму просимо. Тільки допомогти.
Я допомогла.
На альтанку теж. На котел. На море, бо Сергій дуже втомився від ремонту.
Якось за вечерею він підморгнув мені:
— Ви там, Олено Іванівно, тримайтеся. Нам ще гараж доробляти.
Я поклала виделку.
— А може, вже ви якось самі?
Він розсміявся:
— Та я ж жартую! Оленко, чого мама така серйозна?
— Мамо, ну справді, — усміхнулася донька. — Не можна з тобою пожартувати.
Я теж усміхнулася. Не хотіла псувати вечір.
І ще довго після того не хотіла нічого псувати. Ні вечорів, ні свят, ні доньчиного шлюбу. Мовчала, працювала й переконувала себе, що це і є материнська любов.
А потім зустріла Івана.
То було три роки тому, біля української церкви в Римі, куди я на той час перебралася працювати.
— Перепрошую, ви не знаєте, коли служба? — запитав чоловік поруч.
— За пів години.
— Значить, не спізнився. Сестра так пояснила дорогу, що я вже думав, до вечора шукатиму.
— Ви вперше тут?
— В Італії — так. А розгублений маю вигляд, мабуть, не вперше.
Я засміялася.
Після служби він наздогнав мене біля воріт.
— Олено, а ви дуже поспішаєте?
— Не дуже. Маю ще дві години.
— Тоді вип’єте зі мною кави?
Я вже хотіла відмовитися. Сказати, що дорога, що мені не треба. А він ніби вгадав:
— Просто кави. Посидимо, поговоримо.
Ми проговорили майже дві години.
Іванові було п’ятдесят шість. Овдовів, діти мали свої родини. Удома лишилися хата, пасіка, робота механіка й кіт, якого він підібрав під крамницею.
— А ви чому самі? — запитав він.
— Бо чоловіка давно нема. Бо дітей треба було підняти. Тепер будинок закінчуємо.
— А ви коли житимете?
Я навіть розгубилася.
— У якому розумінні?
— У звичайному. Виспитеся коли? Поїдете кудись не на роботу? Купите собі щось не тому, що старе порвалося?
— Ви так питаєте…
— Вибачте. Не моя справа.
— Ні, — зупинила я його. — Просто мене давно ніхто про це не питав.
Коли він повернувся в Україну, я раптом зрозуміла, що чекаю вечора. Не переказу, не нового списку витрат — його дзвінка.
— Їла сьогодні? — питав Іван.
— Їла.
— Що?
— Іване, ти гірше за мою маму.
— Значить, кавою обійшлася. Іди вечеряй, я почекаю.
Він показував сад, сердився на дощ, який заважав бджолам, підносив до камери кота.
— Дивись, який нахаба. Мою подушку забрав.
— То купи собі іншу.
— Ага. І ту забере.
Я сміялася так, що господиня якось визирнула з кімнати:
— У тебе добрі новини?
— Так, — відповіла я. — Мабуть, добрі.
Через рік Іван приїхав знову. Вже до мене. Ми гуляли, пили каву, трималися за руки. Спершу я весь час озиралася, сама не знаючи навіщо.
— Соромишся? — запитав він.
— Незвично.
— Мені теж. Але добре ж?
— Дуже.
Одного вечора він узяв обидві мої руки у свої.
— Олено, повертайся. Давай одружимося.
— Іване…
— Не відповідай із переляку. Подумай. У мене є де жити, робота є. Тобі не доведеться мене утримувати.
— Я не про те.
— Знаю. Ти зараз думаєш, що ще комусь щось винна.
Я опустила очі.
— Дай мені рік.
— Навіщо?
— Хочу повернутися не з порожніми руками. Мати своє. Щоб ні в кого не просити.
Він кивнув.
— Добре. Тільки рік, Олено. Не ще п’ятнадцять.
Того року я вперше почала відкладати зароблене для себе.
Доньці надсилала менше. Пояснювала, що ціни зросли, здоров’я підводить, додаткової роботи вже не беру.
— А в іншій родині не можна влаштуватися? — запитала вона.
— Я й у цій ледве встигаю.
— Просто Сергій уже домовився за двір. Незручно тепер перед людьми.
— Нехай перенесе роботи.
— Ти раніше так не говорила.
Я довго дивилася на телефон після тієї розмови. Потім перевірила свій рахунок. І вперше не відчула сорому від того, що гроші залишилися в мене.
У п’ятдесят вісім я сіла в автобус додому. Назавжди.
Дітям поки не сказала. Хотіла поговорити особисто. Та й, правду кажучи, боялася.
Оленка зустріла мене на подвір’ї.
— О, мамо! А ми тебе в п’ятницю чекали.
— Я ж писала, що в середу.
— Справді? Закрутилася зовсім. У Сергія в суботу день народження. Проходь, постіль я тобі поміняла.
Вона швидко обійняла мене й подивилася на годинник.
— Чаю разом вип’ємо? — запитала я.
— Трохи пізніше, добре? У мене манікюр, я вже спізнююся. Ти відпочивай.
Увечері прийшов Сергій.
— О! Італійська синьйора! Надовго до нас?
— Ще поговоримо про це.
— Ну, головне, на день народження встигли. Оленці допоможете.
Два наступні дні я чистила, різала, пекла, крутила голубці.
— Мамо, торт не став туди, там Сергієві закуски будуть.
— Добре.
— І м’ясо тонше наріж. Він любить, щоб красиво.
Я хотіла сказати, що вмію накривати стіл. Натомість узяла інший ніж.
У суботу зібралося з п’ятнадцятеро гостей. Я вдягла сукню, яку нарешті дозволила собі купити, й сіла скраю, ближче до кухні.
— Оце розумію, господарство! — оглядався Сергіїв кум. — Молодець ти. Таку хату поставити!
Зять задоволено відкинувся на спинку стільця.
— Тут усе через мене пройшло. Кожна плитка. Як сам не подивишся, ніхто за тебе не зробить.
— То правда, — озвався наш давній сусід Петро. — Тільки й Олені Іванівні дякуйте. Знаю, скільки вона на цю хату з Італії передала.
Сергій махнув рукою:
— Та що теща! Вона там по закордонах, каву п’є. Приїде на два тижні в гості — і назад. А я тут щодня кручуся.
Кілька людей засміялися. Хтось підняв чарку:
— За господаря!
Я глянула на Оленку.
Вона почула. Я бачила, що почула: пальці завмерли на виделці, щоки почервоніли.
— Оленко? — тихо покликала я.
Вона не підвела очей.
— Мамо, передай, будь ласка, салат.
Я посунула тарілку. Посиділа ще хвилину, не розуміючи, куди подіти руки.
Потім встала.
— Ви святкуйте. Я вийду ненадовго.
Надворі набрала Івана.
— Ну як ти? — одразу запитав він.
Я хотіла відповісти спокійно, та голос зламався:
— Приїдь, будь ласка.
— Зараз?
— Якщо можеш.
— Можу. Чекай.
Він приїхав за годину, з хризантемами. Я відчинила хвіртку, побачила його й нарешті заплакала.
— Ну-ну, — тихо сказав Іван, обіймаючи мене. — Я тут.
У моїй кімнаті ще стояла нерозібрана валіза. Він поставив квіти на стіл, відсунув коробку, щоб сісти.
— Навіть речі нікуди покласти? — запитав.
— Я ж у гостях, — відповіла я й сама здивувалася, як гірко це прозвучало.
Розповіла все. Про вечерю. Про сміх. Про Оленчине мовчання.
— Може, я сама їх так привчила?
— Можливо, й привчила. Але ти можеш перестати.
— А якщо вони образяться?
— А ти зараз не ображена?
Я витерла очі.
— Я хочу лишитися тут. Не з упертості. Я стільки років додому хотіла, Іване…
— Тоді лишимося тут.
— Ти зможеш?
— З тобою — так. А говорити з дітьми будеш сама. Я не стану між вами. Просто сидітиму поруч.
Коли він виходив, Сергій стояв на ґанку з цигаркою. Привітався крізь зуби й довго дивився вслід машині.
Уранці він уже чекав на кухні.
— Що це за чоловік учора був?
— Іван.
— Я зрозумів, що не сусід Петро. Чого він приїжджав?
— До мене.
Сергій поставив склянку.
— Ви б хоч попереджали. Чужа людина у дворі, у мене інструменти, дорогі речі…
Я обернулася від плити.
— Ти зараз про людину говориш, яку вперше побачив. Не треба так.
— А що я такого сказав?
— Сьогодні познайомитеся. Він приїде опівдні.
Оленку я попросила покликати Любомира з Наталкою.
— Саме сьогодні? — скривилася вона. — Тут після гостей роботи повно.
— Так, доню. Сьогодні.
Син зайшов із коробкою моїх улюблених цукерок, обійняв міцно, не поспішаючи.
— Ну нарешті ти вдома. Як доїхала? Спина не болить?
Від звичайного запитання в мене защипало в очах.
— Уже не болить.
Він уважно подивився на мене, але розпитувати при всіх не став.
Опівдні приїхав Іван. У костюмі, з трояндами й трохи розгубленою усмішкою.
— Хвилюєшся? — прошепотіла я біля дверей.
— Ще й як.
— Я теж.
Він стиснув мою руку.
У вітальні я не стала довго підбирати слова.
— Діти, це Іван. Ми знайомі вже три роки. І вирішили одружитися.
Оленка розгублено глянула спершу на мене, потім на нього.
— Одружитися? Мамо, серйозно?
— Серйозно.
— Але тобі ж п’ятдесят вісім.
— Знаю, доню.
— А Італія?
Я відчула, як Іванова долоня стала теплішою у моїй.
— Я більше туди працювати не поїду.
— Зовсім?
— Зовсім.
— А гроші?
Вона сказала це швидко. І відразу опустила очі.
Ніхто не заговорив.
— Мамо, я не те мала на увазі, — нарешті почала Оленка. — Просто ми ж розраховували… Ще навіс треба, за машину не все віддали. Думали, ти хоча б два роки…
— А ти мене питала, чи я можу ще два роки?
— Ти не казала, що не можеш.
— Бо я весь час казала, що все добре. Навіть коли було погано.
Сергій відсунув стілець.
— Зачекайте. А жити ви де збираєтеся?
— Тут.
— У нас?
Я вдихнула.
— У мене вдома, Сергію.
Він коротко засміявся, але ніхто його не підтримав.
— Тобто ви просто вирішили привести сюди чоловіка? А нас спитати?
— Я не прошу вас виїжджати. Ми з Іваном житимемо внизу. Ви — нагорі, як і раніше.
— Я тут стільки років усім займаюся!
— Знаю. І я тобі вдячна.
— Та якби не я, тут би нічого не було!
— Без тебе будувати було б важче. Без моїх грошей — не було б за що.
Він почервонів.
— Гарно ви тепер заговорили.
— Я давно мала заговорити. Земля й будинок оформлені на мене. Але справа навіть не в документах. Чому я маю просити дозволу повернутися додому?
— Бо тут сім’я живе!
— А я хто, Сергію?
Він відвів погляд.
Я повернулася до доньки.
— Оленко, я хто тут?
— Мамо, не починай…
— Я не сварюся. Я питаю. Учора твій чоловік сказав, що я приїжджаю в гості. А ти попросила передати салат.
Донька заплющила очі.
— Не треба було при людях влаштовувати…
— Я й не влаштовувала. Промовчала. Як завжди.
— То це через учорашнє? — перебив Сергій. — Через жарт тепер усе це?
— Іван не через твій жарт з’явився в моєму житті. Але вчора я зрозуміла, що більше не хочу мовчати.
Зять подивився на нього:
— А ви що сидите? Вас усе влаштовує?
Іван відповів спокійно:
— Мене влаштовує те, що Олена сама вирішує, як їй жити. Я її підтримую.
— Ну звісно. У готовий будинок…
— Сергію, досить, — сказала я.
Він різко підвівся.
— Тоді так. Якщо він тут житиме, я піду. Сьогодні ж. Подумайте добре, перш ніж доньці сім’ю ламати.
Оленка схопила його за руку.
— Не говори так.
— А як говорити? Тут за нас уже все вирішили!
— Мамо, ну поступися, — повернулася вона до мене. Голос тремтів. — Ну навіщо це зараз? Поїдь ще трохи попрацюй. Ми доробимо все, а тоді…
— А тоді що?
— Тоді поговоримо.
— Доню, я п’ятнадцять років чекаю цього «тоді».
Вона заплакала.
Я підійшла, присіла поруч.
— Подивися на мене. Я не хочу забирати в тебе чоловіка. Не хочу забирати ваші кімнати. Я хочу вранці прокидатися вдома. Мати шафу для своїх речей, а не валізу під стіною. Пити чай не тому, що між двома роботами випало десять хвилин. Невже це так багато?
— Але він же піде…
Я глянула на Сергія.
— Це його рішення.
— Тобто вам байдуже? — кинув він.
— Ні. Мені боляче, що ти цим погрожуєш. Але я не поїду мити чужі підлоги, щоб ти залишився з моєю донькою.
Оленка перестала схлипувати й дивилася на мене так, ніби вперше чула мій голос.
— У будинку два входи, дві кухні, — продовжила я вже тихіше. — Місця вистачить усім. У ваше життя я не лізтиму. Але й ви моє більше не вирішуватимете.
Сергій схопився за спинку стільця.
— Ну, живіть!
Він так різко відсунув його, що той упав, і вийшов. Грюкнули двері.
Оленка побігла слідом.
Я лишилася стояти посеред вітальні. Руки тремтіли. Тільки тепер відчула, як сильно.
Любомир підняв стілець, підійшов до мене.
— Мамо.
— Що, сину?
— Я радий за тебе.
Я похитала головою, намагаючись стримати сльози.
— Ти хоч не кажи зараз нічого доброго…
— Скажу. Ти нас виростила. Допомогла більше, ніж мала. Досить уже боятися, що ми без тебе не впораємося.
Він обійняв мене, а я вчепилася в його сорочку, як колись Оленка — в мій рукав.
— Я не хотіла нікого образити.
— Знаю. Але тобі теж може бути боляче. Чомусь ми всі про це забуваємо.
Наталка принесла води.
— Сідайте, мамо. Я чай зроблю.
Любомир простягнув Іванові руку.
— Бережіть її.
— Буду.
— Вона сама не скаже, коли втомиться.
— Уже вчуся помічати, — відповів Іван.
За чаєм я розповіла про свої заощадження. Про рік, коли вперше не відправляла додому все зароблене.
— Оце правильно, — кивнув син.
— Тобі не прикро, що я приховала?
— Мені прикро, що ти мусила приховувати.
Я сказала, що грошей вистачить облаштувати перший поверх і спокійно почати наше з Іваном життя. Він мав роботу, господарство, пасіку. Частину вуликів збирався перевезти сюди, а свою хату — здавати.
— Ми не пропадемо, — сказав Іван.
Любомир усміхнувся:
— Головне, мамо, не передумай тепер собі шафу купувати. А то знову комусь навіс знадобиться.
Я вперше за той день засміялася.
Минуло пів року.
Сергій таки поїхав до батьків. На кілька днів. Повернувся ввечері, поставив сумку біля сходів і буркнув:
— Я вдома.
— Добрий вечір, — відповіла я.
Ні докорів, ні розпитувань не було.
Спершу він уникав нас. Потім одного ранку машина не завелася, а Іван саме порався біля воріт.
— Глянете? — неохоче запитав зять.
— Гляну. Ключі дай.
Пів години вони стояли над відкритим капотом. Потім ще трохи говорили. А за тиждень я побачила їх на терасі з кавою.
Близькими друзями вони не стали. Та Сергій більше не жартував про мої заробітки й не нагадував, що він тут єдиний господар. Знайшов краще оплачувану роботу, відклав навіс і почав потроху розраховуватися за машину.
Оленка мовчала довше.
Заходила лише у справах, говорила коротко. Я не тягнула її до розмови. Вперше в житті не бігла негайно виправляти її настрій.
Одного вечора вона постукала.
— Можна?
— Заходь.
Стояла біля дверей, крутила обручку.
— Ти зайнята?
— Ні. Чай будеш?
Вона кивнула, сіла й раптом сказала:
— Мені соромно.
Я поставила чайник.
— За що саме, доню?
Оленка потерла долонями обличчя.
— За той вечір. За салат… Я знала, що тобі боляче.
Я мовчала.
— Боялася, що Сергій розсердиться. Що при гостях буде скандал.
— А мене образити було не так страшно?
Вона похитала головою, і сльози впали просто на руки.
— Я думала, ти зрозумієш. Ти ж завжди розуміла.
Я сіла навпроти.
— Розуміти — не означає не відчувати.
— Знаю. Тепер знаю. І про гроші… Я потім згадала, що спитала, і мені самій гидко стало. Ти сказала, що заміж виходиш, а я…
Вона не договорила.
Я простягнула руку через стіл.
— Доню, я вас люблю. Нікуди моя любов не поділася. Просто гроші тепер ви зароблятимете самі.
Оленка засміялася крізь сльози.
— Уже зрозуміли.
Потім обійняла мене так міцно, як не обіймала багато років.
— Пробач, мамо.
— Я дуже чекала цих слів.
Ми довго сиділи на кухні. Не рахували витрат, не обговорювали ремонту. Вона розповідала про дітей, про роботу, про те, як сама втомлюється й не завжди вміє це сказати. А я вперше не приховувала від неї, як було мені.
З того вечора ми стали розмовляти частіше. І чесніше.
З Іваном ми розписалися тихо. Приїхали його діти, Любомир із Наталкою, прийшли Оленка з Сергієм.
Перед виходом я довго поправляла сукню перед дзеркалом.
— Ну що там? — зазирнув Іван.
— Зачекай. Мені здається, якось не по віку.
Він підійшов, обійняв мене ззаду.
— Гарна сукня.
— Я не про сукню.
— А я про тебе.
На весіллі Оленка сама підвелася з келихом.
— Мамо, Іване… Я хочу, щоб вам удома було добре.
Сказала просто, без довгої промови. А для мене то було найважливіше побажання.
Ми облаштували перший поверх. Купили велику шафу. Коли привезли меблі, Іван відчинив дверцята й урочисто промовив:
— Оце все твоє. Жодної чужої коробки.
Я погладила порожню полицю й розсміялася.
Під вікнами ми посадили троянди. У саду Іван поставив кілька вуликів. Любомир приїжджає у вихідні, онуки бігають між поверхами, а Оленка іноді стукає з каструлькою:
— Мамо, борщу тобі лишила. Тільки сама сьогодні не вари.
Тепер я вчуся й цього — приймати турботу, не поспішаючи одразу віддячити вдвічі більше.
Щоранку прокидаюся рано. Звичка ще лишилася. Кілька секунд лежу й прислухаюся: чи ніхто не кличе, чи не час бігти до чужого ліжка, ставити воду, шукати ліки.
Потім чую, як на кухні Іван відчиняє шафку.
— Олено, тобі каву вже робити чи ще поспиш?
— Роби. Зараз прийду.
Виходжу на ґанок, сідаю поруч із ним. Інколи ми говоримо, інколи просто мовчимо.
Я не шкодую, що допомогла дітям. Але тепер знаю: моя робота для них не мусила тривати без кінця. Вони виросли. А я не перестала бути людиною, якій теж потрібні тепло, любов і власний дім.
Учора Іван поклав мені руку на плече й запитав:
— Про що задумалася?
Я подивилася на сад, на освітлені вікна другого поверху, на свою чашку в руках.
— Та так. Усе боялася, що запізнилася.
— Куди?
Я притулилася до нього.
— Жити.
Він поцілував мене у скроню.
— Кава ще гаряча. Значить, встигла.