— Родичко дорогенька! Сидиш на мільйонах, а сама порожні макарони їси? От уміють люди прикидатися! Оксана Петрівна так і застигла з виделкою в руці

— Родичко дорогенька! Сидиш на мільйонах, а сама порожні макарони їси? От уміють люди прикидатися!

Оксана Петрівна так і застигла з виделкою в руці.

Лариса навіть не роззулася. Пройшла через коридор, залишаючи на щойно вимитій підлозі мокрі сліди. За нею зайшли Тарас із Вікторією.

— Двері зачини, — попросила господиня. — По ногах тягне.

— Тобі по ногах тягне, а нам як таке чути?!

Лариса кинула телефон на стіл.

— Упізнаєш? Нотаріальна контора в Полтаві. Була там у вівторок?

— Була.

— І мовчала!

— А про що я мала звітувати?

— Про двокімнатну квартиру в центрі! З балконом! Тітки Дарини пів року як немає, а ти вже все на себе переписала?

Оксана поклала виделку.

— Ларисо, говори тихіше. Я тебе чую.

— А ти нас чуєш? Ми тобі хто — чужі?

Вікторія тим часом підняла кришку каструлі.

— І справді самі макарони… Тьотю Оксано, ну перед нами ж можна не гратися в бідність.

— Віко, постав кришку на місце.

Молода жінка здивовано кліпнула, але послухалася.

Тарас сів на табурет.

— Давайте без образ. Мама, може, різко почала, але питання слушне. У нас кредит за машину. У ванній ремонт стоїть. Ви тут самі живете. Навіщо вам іще одна квартира?

— Щоб твою плитку купити, мабуть, — вирвалося в Оксани.

— Я серйозно.

— Я теж.

Вона подивилася на тарілку. До пенсії лишалося шість днів. Увечері треба було йти мити підлогу в перукарні. Коліно зранку нило так, що вона двічі зупинялася, поки дійшла до магазину.

А тут, виявляється, мільйони.

— Немає двокімнатної квартири, — сказала вона.

Лариса нахилилася через стіл:

— Уже продала?

— Не продавала.

— То гроші в банку? — підхопила Вікторія. — Тьотю Оксано, ми ж нікому…

— Досить.

Оксана сказала це неголосно. Вікторія замовкла.

— Ларисо, коли ти востаннє тітці телефонувала?

— До чого тут це?

— От і я хочу зрозуміти: до чого ви тут?

— Ти зараз доглядом дорікатимеш? Ніхто тебе не змушував їздити!

— Не змушував. Вона тільки раз попросила: «Оксаночко, приїдь. Я вже людський голос забуваю».

Лариса відвела очі.

— У всіх свої клопоти.

— Знаю. Тому й не питала вас ні про що.

Оксана підвелася, підійшла до серванта й дістала з-за порцелянових лебедів синій зошит.

— Сідай, Ларисо.

— Ти ще командувати будеш у моєму…

— У моєму домі.

Кілька секунд вони дивилися одна на одну. Потім Лариса сіла.

Оксана зняла із зошита резинку.

— Тітка багато чого записувала. І перед смертю просила: якщо почнете спадщину ділити — прочитати всім.

Тарас випростався.

— Що там?

— Зараз почуєш. «Дванадцяте березня. Лариса попросила п’ятнадцять тисяч на пальто. Обіцяла повернути після Великодня».

— Господи, знайшла що читати! — Лариса смикнула рукав куртки. — Я те пальто…

— Повернула гроші?

— У нас із тіткою були свої домовленості.

— От про них тут теж є.

Оксана перегорнула сторінку.

Лариса різко простягнула руку:

— Дай сюди.

— Навіщо?

— Подивлюся, що ти там читаєш!

Оксана прикрила зошит долонею.

— У суботу подивишся. Покличу Валентину, Богдана. Щоб потім ніхто не казав, ніби я щось вигадала.

— Виставу вирішила влаштувати?

— Ви прийшли ділити. От і поділимо. При всіх.

Тарас першим підвівся.

— Ходімо, мамо.

— Я ще не договорила!

— У суботу договориш.

У передпокої Вікторія затрималася біля старої дублянки.

— А цю не викидайте, тьотю Оксано. Таке зараз вінтажем називають. Дорого продають.

Оксана мовчки відчинила двері.

Коли гості пішли, вона повернулася до столу. Макарони охололи й злиплися.

Із сумки дістала документ із нотаріальною печаткою.

Кімната в гуртожитку на околиці Полтави. Дванадцять квадратних метрів. Заборгованість за комунальні послуги — вісімдесят чотири тисячі двісті гривень.

— Ну що, мільйонерко, — сказала вона сама до себе. — Повечеряла?

І раптом відчула, що їсти більше не може.

Наступного ранку Лариса прийшла о восьмій.

— Оксаночко! Я тобі пиріжка принесла. Із капустою, як ти любиш.

— Я капусти в пирогах із дитинства не їм.

— Та там половина з яйцем! Впусти, руки вже відвалюються.

Цього разу вона роззулася сама.

Поставила пиріг, поправила рушник.

— Я цілу ніч не спала.

— Тиск?

— Та який тиск… Думала про нас. Стільки років одна родина. Невже через якісь папери пересваримося?

Оксана поставила чайник.

— Учора це були мільйони. Сьогодні вже якісь папери?

— Ну погарячкувала. Буває. Ти теж не подарунок.

— А пиріг навіщо?

Лариса образилася:

— Уже й пирога принести не можна?

— Можна. Без умов.

— Які ще умови? Я ж від душі! Пам’ятаєш, як у дев’яносто шостому тобі шапку віддала?

— За дві банки олії.

— Господи, ти все пам’ятаєш!

— Не все. Але це чомусь пам’ятаю.

За годину зателефонувала Вікторія.

— Тьотю Оксано, я вас на манікюр записала! До своєї майстрині. Вам нічого платити не треба.

— А ти мене спитала?

— Хотіла приємне зробити…

— То наступного разу спершу спитай.

Ближче до обіду Тарас привіз мішок картоплі.

— На балкон поставлю?

— Став.

Він потупцяв у коридорі.

— Ви на маму дуже не сердьтеся.

— А на тебе?

— А я що?

Оксана не відповіла. Тарас опустив очі й пішов.

Увечері вона розв’язала мішок. Картопля була дрібна, у грудках сухої землі.

Саме тоді задзвонив телефон.

— Оксано Петрівно? Степан Іванович турбує, сусід Дарини Семенівни.

— Добрий вечір. Щось сталося?

— Ви краще сядьте.

Оксана вхопилася за спинку стільця.

— Кажіть уже.

— Я ж обіцяв вам плінтус у тітчиній кімнаті прибити. Сьогодні взявся, відгорнув край лінолеуму, а там конверт. Розписка.

— Чия?

— Ларисина. На шістсот тисяч гривень.

— Скільки?..

— Шістсот. Взяла в Дарини на зберігання. Повернути зобов’язалася на першу вимогу.

Оксана повільно сіла.

— Степане Івановичу… Вона ж казала, що в тітки нічого немає. Я ліки зі своєї пенсії купувала.

— Дарина мені якось обмовилася, що гроші в родичів і назад не випросиш. А тоді замкнулася. «Не лізь, Степане», — тільки й сказала. Я й не знав, про яку суму мова.

— Надішліть мені фото. Будь ласка.

— Уже надсилаю. А оригінал у себе сховаю. Вам привезу, кому іншому не віддам.

На екрані з’явився аркуш.

Знайомі округлі літери. Ларисин підпис.

Оксана притисла телефон до грудей.

— То ось чого ти з пирогом прибігла…

Наступного ранку подзвонив Богдан.

— Мамо, привіт. Тітка Лариса була в нас. Каже, ти спадщину отримала.

Оксана заплющила очі.

— І тобі вже сказала?

— А чого ти сама мовчиш? У нас іпотека, дитина маленька. Я ж не мільйон прошу. Тисяч сто дуже допомогли б.

— Синку…

— Я поверну. Ти ж знаєш.

Вона помовчала.

— Богдане, а ти пам’ятаєш, коли востаннє до мене приїжджав?

— Мамо, ну почалося.

— Без прохання. Просто приїхав, сів, чаю випив.

— Я працюю! Чи мені все кинути?

— Ні. Не треба все.

— То допоможеш чи ні?

Оксана подивилася на потріскану шкіру на пальцях.

— Приїдь у суботу. Поговоримо.

— От навіщо ці збори? Рідного сина перед усіма просити змушуєш.

— Я тебе ні до чого не змушую.

— Добре. Буду.

Зв’язок обірвався.

Оксана ще довго тримала слухавку біля вуха.

У п’ятницю Лариса з’явилася з відром і новими ганчірками.

— Завтра люди прийдуть, треба порядок навести!

— У мене прибрано.

— Ой, не починай. Ти відпочивай, я сервант витру.

Оксана глянула на неї.

— Чого саме сервант?

— Бо пилюку бачу! І фіранки зняти треба. Посіріли зовсім.

— Ларисо…

— Ну дай хоч чимось допомогти!

Господиня зняла тюль і понесла до ванної. За стіною задзвеніла порцеляна.

Коли повернулася, Лариса вже натягувала куртку.

— Ой, мало не забула, мені ж треба бігти!

— А відро?

— Потім заберу!

Двері зачинилися.

Оксана підійшла до серванта. Найбільший лебідь стояв за маленькими.

За фігурками було порожньо.

Вона провела пальцями по полиці, потім дістала телефон.

— Степане Івановичу, приїдете завтра?

— Приїду. Треба?

— Дуже. І конверт візьміть.

— Щось із Ларисою?

Оксана гірко всміхнулася.

— Прибрала в мене. Нарешті знайшла час допомогти.

У суботу Валентина зайшла першою.

— Ну, показуй свій спадок! О шостій устала, щоб до тебе добратися.

— Добрий день, Валю.

— Та добрий, добрий. Де роззуватися?

За нею прийшли Тарас із Вікторією. Лариса сіла біля столу, поклала сумку на коліна. Обличчя мала спокійне, навіть повеселіле.

Богдан приїхав останнім.

— Привіт.

— Привіт, синку.

Він кивнув і став біля вікна.

Оксана розставила чашки.

— Чаю?

— Спочатку справи, — відрізала Валентина. — Де зошит?

Лариса зітхнула:

— Та немає ніякого зошита. Оксана щось переплутала. Буває з віком.

— Справді немає, — погодилася господиня. — Учора зник.

Лариса міцніше стиснула ручки сумки.

— Не дивися на мене.

— Я ще нічого не спитала.

— Ой, давайте без натяків! — втрутилася Валентина. — Що з квартирою?

Оксана поклала на стіл документ.

— Читайте.

Першим його взяв Богдан.

Пробіг очима рядки. Перечитав.

— Кімната?

— Дванадцять метрів.

— А це що за борг?

— За комунальні послуги.

Валентина вихопила аркуш.

— Вісімдесят чотири тисячі?! То ми через це сюди їхали?

— Не я вам двокімнатну квартиру обіцяла.

Усі подивилися на Ларису.

— А що я? Мені сказали! Звідки я знала?

— Ти ж навіть балкон бачила, — тихо нагадала Оксана.

Вікторія відвернулася.

Богдан кинув документ на стіл.

— Можна було телефоном сказати. Навіщо всіх збирати?

— Бо телефоном ви мене не чули.

— Мамо, не треба з нас жадібних робити!

Оксана подивилася на нього.

— Я тобі сказала, що грошей немає. Ти спитав, чи я здорова? Чи мені самій допомога не потрібна?

— Зараз не про це.

— Для тебе — ні. А для мене саме про це.

Богдан відійшов до вікна.

Лариса підвелася.

— Ну все, розібралися. Тарасику, збирайся.

У двері подзвонили.

— Зачекайте, — сказала Оксана. — Не всі ще прийшли.

Степан Іванович привітався, зняв кепку й дістав із портфеля сірий конверт.

Побачивши його, Лариса повільно сіла назад.

— Добрий день, Ларисо Іванівно, — сказав він. — Гляньте, будь ласка. Ваш підпис?

Вона навіть не простягнула руки.

— Звідки це у вас?

— У Дарининій кімнаті знайшов.

— Ви там чужі речі перебираєте?!

— Кімната моя тепер, — нагадала Оксана. — Я попросила допомогти з ремонтом.

Богдан підійшов до столу.

— Що там?

— Шістсот тисяч гривень, — відповів Степан. — Дарина передала Ларисі на зберігання. Є дата, сума, зобов’язання повернути.

— Покажіть.

Богдан узяв розписку.

У кухні стало тихо.

— Ларисо, — першою озвалася Валентина. — Ти ж на похороні казала: у тітки ні копійки. Ми всі складалися.

— Так і було!

— А ці гроші де?

— Немає їх!

— Де?!

— Мамо, досить, — раптом сказав Тарас.

Лариса вчепилася йому в руку.

— Мовчи.

Він обережно відсторонив її пальці.

— Не буду.

— Тарасе!

— Це я взяв гроші.

Вікторія різко повернулася до чоловіка.

— Ти?

Він кивнув.

— На автосервіс. Пам’ятаєш Олега? Я думав, за рік усе поверну. Він утік із грошима. Я лишився ні з чим.

— А мені ти що казав? — прошепотіла Вікторія. — Що свої заощадження втратив?

— Соромно було.

— А зараз не соромно? Ми сюди чужу квартиру ділити прийшли!

Тарас опустив голову.

— Зараз дуже.

Лариса сиділа нерухомо.

— Не смій на нього… Він хотів як краще.

Оксана подивилася на неї.

— А тітка як мала жити?

— Я збиралася повернути.

— Коли? Вона просила грошей на зуби. Пам’ятаєш? Сказала, що навіть яблука вкусити не може.

Лариса затулила обличчя долонею.

— Пам’ятаю.

— Я їй бульйони возила. А вона все казала: «Ларису не чіпай. Їй і так важко».

Тарас важко видихнув.

— Тьотю Оксано, я віддам. Не одразу. Частинами. Тільки на матір до суду не подавайте.

Богдан постукав пальцем по розписці.

— Тут усе написано. Мамо, не починай жаліти. Тобі борги треба закрити. Нам допомогти.

Оксана повільно повернула до нього голову.

— Тобі?

— А що? Я вже й попросити не можу?

— Можеш.

— То в чому справа?

Вона забрала в нього аркуш.

— У тому, як ти просиш.

— Не подобається тон — скажи. Але гроші твої. Ти ж не збираєшся їх подарувати?

Оксана дивилася на Ларису, на Тараса, на розписку.

— У зошиті тітка писала, що гроші віддала для Тараса, — сказала вона. — Я тоді не зрозуміла, які саме. Наприкінці кількох сторінок бракувало… А може, сама не додивилася.

Лариса підняла голову.

Оксана підійшла до плити, взяла сірники.

— Я не хочу більше цього слухати.

— Мамо, стій. Що ти робиш?

Вона запалила сірник і піднесла до краю розписки.

— Оксано! — скрикнула Лариса. — Зачекай!

Полум’я лизнуло папір. Оксана опустила аркуш у порожню металеву миску й погасила вогонь.

— Що?

Лариса незграбно відкрила сумку.

— Там записка є. Остання сторінка… Я її не знищила.

Валентина аж підскочила:

— То зошит таки ти взяла?!

— Я! — Лариса майже крикнула й одразу стихла. — Я взяла. Решту порвала. А це не змогла.

Вона поклала на стіл складений аркуш.

— Прочитай. Тільки вголос.

Оксана розгорнула папір.

«Оксаночко. Гроші Ларисі я віддала сама, на Тарасову справу. Він тоді так вірив, що все в нього вийде. Розписку взяла, щоб не забували: родина теж не бездонна кишеня.

Не раз злилася на них. І гроші просила назад, бо самій уже треба було. А тепер лежу й думаю: грошей тих не повернеш, тільки людей остаточно пересвариш.

Якщо колись правду скажуть і перестануть ховатися одне від одного — порви ту розписку. Не хочу, щоб після мене одні борги залишилися.

А тобі дякую, дитино. Ти до мене не по спадщину їздила. Я це знала».

Останні слова Оксана ледве вимовила.

Тарас затулив очі рукою.

Лариса схлипнула.

— Я збиралася повернути, Оксано. Спочатку справді збиралася. А тоді… машина, кредити… Щоразу щось було важливіше.

— Важливіше за тітку, — сказала Вікторія.

Лариса не заперечила.

Оксана поклала записку окремо, а обгорілу розписку знову взяла в руки.

Степан Іванович тихо озвався:

— Фото ж у вас залишилося.

— Видалю.

— Мамо! — Богдан ступив до неї. — Ти зараз серйозно?

— Серйозно.

— Це шістсот тисяч!

— Я чула.

— А я? А твій онук?

Оксана стиснула губи.

— Не прикривайся дитиною, Богдане.

Він відсахнувся, ніби вона вдарила.

Вона знову запалила сірник. Цього разу поклала розписку в миску й дочекалася, поки вогонь з’їсть останній цілий клаптик.

Ніхто не ворухнувся.

Потім Богдан тихо сказав:

— Ну й дурна ж ти, мамо.

Оксана здригнулася.

— Можливо.

Він постояв, чекаючи ще якихось слів. Не дочекався. Схопив куртку й пішов, грюкнувши дверима.

Валентина засунула руки в рукави пальта.

— Даремно я приїхала. От даремно.

Оксана не стала її затримувати.

Коли двері зачинилися вдруге, Тарас підвів голову.

— Тьотю Оксано…

— Не треба зараз обіцяти все на світі.

— Я не про все. Про кімнату. Я її відремонтую. Сам. І комунальний борг допоможу погасити.

Оксана втомлено потерла скроню.

— Ти ж щойно казав, що кредит.

— Машину продам.

Вікторія подивилася на нього. Він витримав її погляд.

— Обійдемося поки без неї.

Вона повільно кивнула.

— Обійдемося.

— А ремонт? — запитала Оксана.

— Ванна теж почекає, — відповіла Вікторія. — Ми там не на вулиці миємося.

Тарас посунув до себе документ на кімнату.

— У понеділок дізнаюся щодо боргу. Домовимося про платежі. Потім поїдемо подивимося, що з ремонтом. Добре?

Оксана дивилася на нього довго.

— Добре. Тільки ти цього разу не зникай.

— Не зникну.

— І картоплю наступного разу помий. Бо ти мені пів городу на балкон висипав.

Тарас коротко, винувато всміхнувся.

— Помию.

Лариса мовчки підвелася й пішла до передпокою. Оксана подумала — теж збирається.

Та зовиця лише зняла чоботи, які знову забула біля дверей, і повернулася на кухню в шкарпетках.

Закотила рукави. Відкрила кран.

— Де губка?

— Біля мила.

Лариса взяла чашку. Намилила, сполоснула. Потім другу.

Оксана підійшла ближче.

— Облиш. Я потім сама.

— Сиди вже.

Вода шуміла. Лариса дивилася тільки в мийку.

— Я ж тебе вчора ще й із фіранками ганяла…

Оксана нічого не сказала.

— І пиріг той… Я навіть не пам’ятала, що ти капусти не їси.

Голос у неї зірвався.

— Стільки років знайомі, а я не пам’ятала.

Оксана взяла рушник і стала поруч витирати чашки.

Якийсь час вони мовчали.

— Зошит шкода, — нарешті сказала вона.

— Знаю.

— Там її почерк був.

Лариса притисла мокрі руки до краю мийки.

— Пробач.

Цього разу без виправдань.

Оксана поставила суху чашку на полицю.

— Не все сьогодні, Ларисо.

Та кивнула й узялася за наступну.

Степан Іванович допоміг Тарасові прибрати зайві стільці. Вікторія витерла зі столу, тоді нерішуче спитала:

— Тьотю Оксано, а на манікюр вас усе-таки записати?

Оксана обернулася.

— Це вже ні в рахунок чого?

Вікторія почервоніла.

— Просто так. Якщо хочете.

— Хочу, — після паузи відповіла Оксана. — Тільки не зранку. Дайте хоч виспатися.

Уперше за весь день хтось тихо засміявся.

Вона віднесла тітчину записку до серванта. Поставила лебедів, як завжди: від найбільшого до найменшого.

Телефон у кишені мовчав. Від Богдана не було ні дзвінка, ні повідомлення.

Оксана торкнулася екрана й поклала його назад. Біль від синових слів нікуди не подівся. І комунальний борг не зник разом із розпискою.

З кухні долинув Ларисин голос:

— Оксано, чай заварювати? Ти ж так і не попила.

— Заварюй. Мені неміцний.

— Пам’ятаю.

Оксана на мить заплющила очі.

А тоді повернулася до столу — туди, де ще лишили для неї вільне місце.

Чи правильно вона зробила, відмовившись від грошей заради родини? Того вечора Оксана Петрівна й сама не знала відповіді.

Залишити коментар