–  Я не збираюся ставати нянькою! – Ти ж бабуся! – Обурилася дочка. – І що? Чи це тепер обов’язок за трудовою угодою?

— Нарешті ти на пенсії! — зраділа Христина, коли мама показала їй документи. — Тепер хоч заживемо нормально.

— Це як? — Валерія Дмитрівна поправила окуляри.

— Ну мамо! Я вже втомилася від цих лікарняних. Тільки вийду на роботу — в Ані знову температура. А няня скільки коштує, ти знаєш?

— Знаю. Дорого.

— Отож! А тепер ти будеш удома. Посидиш із Ганнусею, ми з Вадимом спокійно працюватимемо. Усім добре!

Мати поклала документи на стіл.

— Христино, а хто сказав, що я щодня сидітиму з Анею?

— Ой, та годі тобі! — засміялася дочка.

Але мама не усміхнулася.

— Я не збираюся ставати нянькою.

— Ти ж бабуся!

— Я люблю онуку. Дуже. Але це не означає, що тепер маю щодня з нею сидіти.

— А що ти робитимеш? Перед телевізором сидітимеш? Я б на твоєму місці раділа, що можу дочці допомогти.

— А я хочу пожити для себе.

— Для себе? — Христина скривилася. — Ну-ну.

— Я тридцять п’ять років вставала о шостій ранку. Можна я хоч рік прокидатимусь тоді, коли захочу?

— Господи, мамо! Я ж не примушую! Я прошу допомогти!

— Щодня?

— Ну… коли треба буде.

— Христино, це не «трохи допомогти». Це робота. Тільки без зарплати.

Дочка відсунула чашку.

— Значить, коли нам важко, на тебе розраховувати не можна?

— Можна. Подзвониш — домовимося. Але не вирішуй за мене наперед.

— Знаєш що? Тоді й ми тобі допомагати не будемо! Щось знадобиться — навіть не проси нас приїжджати!

— Христино, не треба так…

Та дочка вже вийшла з кухні. За мить грюкнули двері.

Минуло три тижні. Христина не відповідала на мамині дзвінки. Вадим іноді телефонував тещі сам.

— Як ви там, мамо?

— Та потроху. А Ганнуся як?

— Добре. Питає, коли до бабусі поїдемо.

— Скажи їй, що я скучила.

Про сварку Вадим говорити не наважувався, а Христина чекала, що мати першою визнає свою провину.

Наприкінці квітня Валерія Дмитрівна сама приїхала до дочки. Христина мовчки впустила її до квартири й поставила чайник.

— Я купила будиночок у селі, — сказала мама за чаєм. — Невеликий, старенький, але міцний. Документи майже готові. За два тижні переїду.

Христина відірвалася від телефону.

— Тобто тобі краще в землі копатися, ніж з онукою час проводити?

— Мені хочеться пожити за містом.

— Ти хоч розумієш, скільки роботи на тій ділянці?

— Христино, — озвався Вадим, — мама все життя відпрацювала. Хай відпочине.

— Який відпочинок? Там орати доведеться!

— А може, їй подобається.

— Бачиш, Вадик мене розуміє, — усміхнулася Валерія Дмитрівна.

— Гаразд, їдь, — кинула Христина. — Тільки ми тобі з городом допомагати не будемо.

— Я вас і не прошу. Сама розберуся.

За два тижні Валерія Дмитрівна переїхала. У будинку було дві кімнати, кухня й веранда, а за широкою ділянкою починався ліс.

Перші дні вона прибирала, розкладала речі, знайомилася із сусідами. А коли трохи обжилася, дістала велику сумку, привезену з міста.

Христина приїхала до матері лише раз. Обійшла будинок, заглянула в хлів, оглянула ділянку.

— Нічого так. Попрацювати — чудова дача буде.

— Буде, — погодилася мати.

Спочатку вони телефонували майже щодня. Валерія Дмитрівна розповідала, як заблукала дорогою до магазину, а місцева жінка Ніна не тільки показала дорогу, а й покликала її на чай та пригостила малиновим варенням.

— Уявляєш, я вийшла по хліб, а повернулася з варенням!

— Добре, мамо, — Христина притискала телефон плечем і застібала Ані куртку. — А огірки вже посадила?

— Ні, земля ще холодна.

— Ну, дивись.

— Встигнеться. А як Ганнуся? Кашель минув?

Згодом дзвінки стали рідшими. Христина вирішила, що мама заклопотана господарством. А потім телефон Валерії Дмитрівни взагалі став недоступним.

Христина набирала вранці, увечері, наступного дня — усе марно.

— Дивно, — сказала вона чоловікові. — Мама навіть не передзвонює.

— Може, телефон зламався?

— Раніше такого не було.

— Подзвони сусідці. Теща ж залишала номер.

Христина знайшла контакт і набрала.

— Тамаро Юріївно? Це Христина, Валерії Дмитрівни дочка. Ви маму давно бачили? Я кілька днів не можу додзвонитися.

— Учора бачила, до магазину ходила. Начебто все добре. Тільки вона у вас дивна якась стала.

— Що значить дивна?

— Майже з дому не виходить. Кликала її гуляти, город допомагала скопати — відмовляється. Каже, справ повно.

— Яких справ?

— От і я не знаю. Грядки навіть не скопані, усе заростає. Ви б приїхали, провідали її.

Христина поклала слухавку.

— Ділянка заросла, мама вдома сидить і слухавку не бере. Завтра поїду.

Дорогою вона заїхала до господарського магазину, купила рукавички й сапку. А біля маминого будинку побачила виметені доріжки й акуратно складені дрова.

Двері були замкнені.

— Мамо! Це я! Відчиняй!

Тиша.

Христина постукала сильніше й уже потяглася по телефон, коли з-за дверей долинуло:

— Зараз, зараз! Хвилинку!

Клацнув замок. На порозі з’явилася Валерія Дмитрівна — рум’яна, причесана, у новій домашній сукні. На плечах — м’яка вовняна накидка, у руках — в’язання.

— Христино? Ти чого не попередила?

— Ти чому слухавку не береш? Я вже не знала, що й думати!

— Ой, вибач. Телефон розрядився, а зарядне я кудись поклала. Усе ніяк не знайду. Проходь.

Христина поставила біля дверей пакет із сапкою і завмерла.

Кімната була заставлена коробками й кошиками з пряжею. На дивані лежали пледи, на кріслі — дитяча кофтинка, а на полиці сиділи в’язані зайці та ведмежата. Посеред кімнати стояла та сама велика сумка з міської квартири, набита різнокольоровими мотками.

— Мамо… Це що?

— В’язання, — відповіла Валерія Дмитрівна, встромляючи спиці в клубок.

— Я бачу! Але звідки стільки пряжі? А де город? Помідори, огірки? Ти ж заради цього хату купувала!

— Це ти вирішила, що заради городу.

— А ти не заперечувала!

— Не хотіла знову сваритися. За містом я справді мріяла жити. Але не заради грядок.

— А заради чого?

— Ось цього. — Мати обвела рукою кімнату. — Я ж завжди любила в’язати. Пам’ятаєш, як тобі маленькій кофтинки робила?

— Пам’ятаю…

— Тільки часу ніколи не вистачало. Увечері спиці візьмеш, а зранку знову на роботу. Я так хотіла хоч на пенсії в’язати скільки душі завгодно і на годинник не дивитися.

— І чому ти мені не сказала?

Мати подивилася на неї.

— А ти б почула? Ти ж одразу вирішила, що я буду вільна для вас.

Христина промовчала. Потім узяла з полиці маленького ведмедика.

— Це все ти сама?

— Сама. Спочатку зв’язала плед і пару іграшок. Ніна, яка мене тоді додому довела, зайшла на чай, побачила зайців і попросила комплект для онуки. А потім сфотографувала й виклала в місцеву групу. Так і пішло.

Валерія Дмитрівна взяла зі столу планшет. На сторінці були дитячі комплекти, іграшки, шарфи, кардигани й светри. Під кожним фото — опис і ціна.

— Гарно, мамо, — тихо сказала Христина. — Дуже гарно.

— Мені теж подобається. Оцей кардиган замовили із сусіднього селища. А зайців попросили шість штук, для дитячого центру.

— І ти на цьому заробляєш?

— Потроху. До пенсії додаток. Хочу відкласти на хорошу лампу й крісло. Спина надвечір втомлюється.

— А телефон ти справді не чула?

— Замовлення на планшет приходять, от я й не помітила, що телефон сів. Пробач, доню. Не хотіла тебе лякати.

Христина сіла на край дивана.

— Мамо, нам справді важко. Я часом просто не знаю, як усе встигнути.

— Знаю. Я теж так жила.

— Коли Аня хворіє, я боюся, що на роботі одного дня скажуть: досить. А Вадим теж не завжди може відпроситися.

— Я розумію, Христино. І не відмовляюся допомагати. Але не можу знову влаштувати все своє життя за чужим розкладом. Мені важливо, щоб мене запитували, а не ставили перед фактом.

Христина опустила очі. Із коробки поруч визирав білий рукав із вишитою квіткою. Вона потягла за нього й витягла маленьку кофтинку, трохи пожовклу на згинах.

— Ти її зберегла?

— А куди б я її діла?

Христина приклала кофтинку до руки. Рукав не діставав їй навіть до ліктя.

— Невже я була така маленька?

— І дуже вперта, — усміхнулася мати.

— Це я пам’ятаю.

Христина засміялася, а потім притулилася до маминого плеча.

— Вибач. Я справді все за тебе вирішила.

— І я могла раніше розповісти про свої плани.

— Тільки я б, мабуть, і слухати не стала.

— Ну, тепер слухаєш, — Валерія Дмитрівна погладила дочку по спині. — Давай більше не сваритися через це.

Вони ще довго сиділи у вітальні. Христина розпитувала, як мама вибирає пряжу, скільки часу в’яже великий светр і де навчилася робити такі акуратні візерунки.

А потім помітила на полиці зайця в жовтій сукні. На сукні була вишита літера «А».

— Це для Ані?

— Звісно. До дня народження готую. От думаю, пришити бантик чи ні.

— Приший. Вона бантики любить.

— Тоді передай їй, що бабуся скоро приїде. Погуляємо, чаю поп’ємо. А захоче — покажу, як в’язати.

— Зрадіє. Вона скучила.

Перед від’їздом Христина залишила мамі свій зарядний пристрій і сама поставила телефон заряджатися.

— А це куди? — Валерія Дмитрівна кивнула на пакет із сапкою.

— У хлів поставлю. Раптом знадобиться.

— На городі?

— Ну мамо! — Христина засміялася. — Може, бур’ян біля доріжки прибереш.

Наступними тижнями вона кілька разів приїжджала з Анею. Одного разу приїхав і Вадим. Привіз велику коробку й до обіду збирав у вітальні крісло, а Христина поставила поруч високу лампу.

— Тепер можна й до ночі в’язати, — сказав він, вмикаючи світло.

— Тільки спочатку випий чаю, — відповіла теща. — Ти ж від самого ранку крутиш ті гвинтики.

Аня тим часом розглядала іграшки й перебирала клубки.

Заєць у жовтій сукні, подарований на день народження, так їй сподобався, що подружки теж попросили собі схожих. А незабаром дівчинка принесла зайця до бабусі й запитала:

— А я теж так зможу?

— Зможеш. Тільки почнемо з чогось простішого.

Валерія Дмитрівна взяла товсті дерев’яні спиці й показала, як набирати петлі. Нитка зісковзувала з Аниних пальців, петлі виходили одна більша за іншу.

— Ось цю притримуй пальчиком. Ні, не так міцно, бо нитка не пройде.

— Бабусю, а якщо в мене не вийде?

— Вийде. Не поспішай.

Христина сиділа поруч і дивилася, як донька старанно повторює рухи бабусі.

— Мамо, а ти зможеш ведмедика зв’язати? Для племінника, Мишка.

— Зроблю. Але спочатку ми з Анею шарфик закінчимо.

— Чула, Ань? Буде в тебе новий шарф.

— Рожевий! — одразу вирішила дівчинка.

Валерія Дмитрівна дістала з кошика два клубки.

— Тоді вибирай, який тобі більше подобається.

Аня потяглася до найяскравішого.

— Оцей!

— Гарний вибір, — усміхнулася бабуся. — Ну що, продовжимо?

— Продовжимо. Тільки ти мені ще раз покажи.

Залишити коментар