— Збирай свої клунки. Розмова є.
Зоряна стояла біля плити, тримаючи над банкою дерев’яну ложку. У каструлі кипів маринад, на столі чекали помідори.
— Зараз, Оресте. Бачиш, у мене все кипить. Подай краще рушник.
— Ти не зрозуміла. Я йду від тебе. Тобто… це тобі доведеться виїхати.
Вона повільно повернула голову.
— Що?
— У Каріни буде дитина.
Кришка вислизнула із Зоряниних пальців і дзенькнула об підлогу. Обоє подивилися на неї. Орест не нахилився.
— Каріна — це хто?
— З райцентру. По роботі перетиналися.
— Давно перетинаєтеся?
— Зоряно, ну навіщо зараз…
— Я запитала: давно?
Він потер долонею потилицю.
— Пів року. Трохи більше.
Вона поклала ложку на блюдце, витерла руки об фартух. Потім чомусь знову взяла ту саму ложку.
— І ти вирішив сказати мені сьогодні? Поки я твоїм колегам помідори кручу?
— А коли казати? Ти постійно чимось зайнята.
— Он як. То я ще й моменту зручного не залишила.
Орест скривився.
— Не починай. Я хочу по-людськи домовитися. Хата моя, ти знаєш. Від діда з бабою лишилася. Каріні зараз спокій потрібен, а потім мале…
— А мені що потрібно?
Він замовк.
— Двадцять років, Оресте. Я тут кожну стіну своїми руками…
— Я ж не кажу, що ти нічого не робила. Ти роботяща. Не пропадеш.
— Ага. Зручна риса, коли людину з дому виганяєш.
— Ніхто тебе зараз не виганяє! До кінця місяця живи. Спокійно збирайся.
Зоряна глянула на календар над холодильником.
— Дванадцять днів?
— Ну… так.
— За двадцять років — дванадцять днів.
Маринад збіг на плиту й зашипів. Вона механічно прикрутила вогонь.
— А помідори?
Орест нарешті подивився їй просто в очі.
— Докрути, будь ласка. Я ж хлопцям пообіцяв. Незручно вийде.
Зоряна мовчала так довго, що він переступив із ноги на ногу.
— Що?
— Нічого. Іди звідси. Мені гарячі банки носити.
Того вечора вона докрутила все. Руки робили звичне, а сама вона щоразу збивалася з рахунку: скільки солі поклала, скільки банок уже закрила. Одну довелося відкрити й переробити.
Уранці Орест виніс ящики до машини.
— Ці теж забирати?
— Ти ж пообіцяв.
В обід прийшло повідомлення: «Усі в захваті. Просять рецепт».
Зоряна набрала: «Передай, що авторка рецепта шукає, де жити».
Подивилася на написане. Стерла.
Увечері зателефонувала сестрі.
— Іро, ми з Орестом розходимося.
— Посварилися?
— У нього інша. Вагітна.
— Ой, Зорянко… Ти тільки зопалу нічого не роби. Погуляє й повернеться.
— Він мене з хати попросив.
— Ну, наговорити можна всякого.
— Дав дванадцять днів.
У слухавці стало тихо.
— Можна я у вас трохи поживу? — запитала Зоряна. — Поки знайду щось. Я й на підлозі можу.
За сестриною спиною сміялися хлопці, хтось гукав із подвір’я.
— Та куди ж я тебе покладу? У нас самі знаєш як тісно.
— На веранді є та стара кушетка…
— Там Мурчик спить. Він чужих не терпить, почне мітити. Я потім того запаху не виведу.
Зоряна притиснула телефон міцніше.
— Ясно.
— Ти не ображайся. Я ж не зі зла.
— Та ні. Я зрозуміла.
Після дзвінка вона довго сиділа на краю ліжка. Потім дістала з шафи велику дорожню сумку.
Хатину знайшла з третьої спроби — на краю села, біля лісу. Ярослава Степанівна, сухенька жінка в охайній хустці, повела її порожньою половиною будинку.
— Я переважно в літній кухні живу. Тут дві кімнати ваші. Кухня спільна. Сторонніх не водити, після дев’ятої не гриміти. Дрова сирі в піч не пхати.
— Добре.
— Біля криниці не розхлюпувати. Узимку намерзне — хто шию скрутить?
— Я обережно.
Господиня придивилася до неї.
— Плакати будете ночами?
Зоряна розгублено підвела очі.
— Постараюся тихо.
Ярослава Степанівна відвела погляд і поправила край скатертини.
— Подушка в шафі запасна. Ковдру свою маєте?
— Маю.
— То й добре. Несіть речі.
У суботу сусідський хлопець підвіз її пожитки бусом. Одяг, посуд, швейна машинка, кілька мішків картоплі й цибулі.
Орест стояв на ґанку, коли вона востаннє зайшла по сумку.
— Усе забрала?
— Усе, що змогла.
— Ключ залиш на столі.
Вона поклала ключ біля хлібниці. На хвилину затримала руку.
— Зоряно…
Озирнулася.
— Ти тільки за світло там не забудь заплатити. За минулий місяць.
— Із моєї половини грошей віднімеш.
Розлучилися без галасу. Заощадження поділили навпіл. Свою частку Зоряна сховала й вирішила не чіпати без крайньої потреби.
На базарі вона нікому нічого не пояснювала. Та Леся, що торгувала зеленню поруч, одного ранку запитала:
— Ти чого тепер іншим автобусом їздиш?
— Переїхала.
— Далеко?
— До лісу. Пів хати винаймаю. Ми з Орестом… усе.
Леся відкрутила термос.
— Чай будеш?
Зоряна кивнула.
— Розказувати не мушу?
— Не мусиш.
Подруга налила їй гарячого чаю й поклала на серветку пиріжок.
— Їж. З яблуками, ще теплий.
Зоряна відкусила й раптом затулила рота долонею. Сльози покотилися самі.
Леся присунулася ближче, прикривши її від проходу.
— Нічого. Поплач. Я за прилавком подивлюся.
За тиждень вона підсіла до Зоряни під час обіднього затишшя.
— Слухай, продай мені своєї капусти. Тієї, з журавлиною. І гострого соусу.
— У мене небагато лишилося.
— Свекрусі на ювілей треба. Я їй дала спробувати — тепер щодня питає.
— То я тобі так дам, кілька баночок…
— Не даси.
— Лесю!
— Зоряно, ти кришки за усмішку купуєш? А цукор? А олію?
— Ну, це ж для тебе.
— От саме для мене й порахуй як слід. Бо я ще замовлю, якщо сподобається. Ти ж не збираєшся мене все життя годувати?
Того вечора Зоряна списала кілька сторінок у зошиті. Порахувала овочі, спеції, банки, газ. Дійшла до власної роботи — і зупинилася.
Наступного ранку несміливо назвала суму.
— Якщо дорого, то…
— Підходить, — перебила Леся й відрахувала гроші.
— Ти хоч подумай.
— Я вже подумала. А ти перестань виправдовуватися за те, що добре робиш.
У понеділок Леся з’явилася на ринку ще до відкриття.
— Усе! Нічого не лишилося!
Зоряна аж зблідла.
— Банки побилися?
— Та гості з’їли! Свекруха номер твій усім роздала. Сказала: «Це наша майстриня». Тепер ти вже родинна знаменитість.
Того вечора подзвонила Лесина сестра. За нею — сусідка ювілярки. Хтось хотів капусти, хтось грибів, хтось варення.
— А до п’ятниці зробите?
— Зроблю.
— Нам би одразу десять банок.
Зоряна притиснула слухавку плечем і потяглася по зошит.
— Зачекайте, запишу.
З перших зароблених грошей купила електросушарку. Потім — теплу куртку й чоботи.
Леся оглянула обновку й задоволено кивнула.
— Нарешті. А то стоїш на морозі й кажеш: «Та мені не холодно», а губи сині.
— Дорогі були.
— Зате ноги твої. Інших не видадуть.
Ірина, почувши про замовлення, спершу пораділа.
— Молодець, сестро. Крутишся.
Але коли дізналася розцінки, голос змінився.
— Стільки за капусту? Зоряно, май совість.
— Там не тільки капуста.
— Ну так, морква ще.
— І моя робота, Іро.
— Та всі ми вдома щось робимо.
Зоряна перевела погляд на свої потріскані пальці.
— Отож.
Однієї суботи сестра подзвонила зранку:
— Посидиш із хлопцями? Мені в місто треба.
— Сьогодні ніяк. У мене замовлення ресторану, до вечора мушу заквасити кілька відер.
— Вони тихенько посидять.
— Іро, тут чужа хата. Господиня гостей не любить. Давай наступної неділі я їх заберу на цілий день.
— Добре вже, щось придумаю.
За дві години у хвіртку постукали.
— Тітко, ми прийшли! — закричав старший.
Менший уже розстіба́в куртку.
— А що в тебе смачне?
Ірина підштовхнула його до сіней.
— Чоловіка на трактор викликали. Нема куди подіти. Я до вечора.
Зоряна стала у дверях.
— Я ж сказала: не можу.
Сестра кліпнула.
— Ти серйозно? Дітей за поріг виставиш?
Хлопці притихли.
— Не кажи так при них.
— А як казати? Ти їм рідна тітка!
Зоряна присіла перед молодшим і поправила йому шапку.
— Сьогодні в мене робочий день. А наступної неділі приходьте на пиріжки. З вишнями, як любите.
— І можна буде тісто качати? — несміливо запитав старший.
— Можна.
Ірина смикнула ремінець сумки.
— Раніше ти якось устигала і працювати, і людям допомагати.
— Раніше я часто не встигала для себе.
Із літньої кухні вийшла господиня.
— Що за галас? Ми ж домовлялися.
— Уже йдуть, Ярославо Степанівно. Вибачте.
Сестра взяла хлопців за руки.
— Ходімо. Тітка зайнята.
Зоряна зачинила хвіртку й кілька секунд трималася за холодну клямку. Тоді повернулася до недорізаної капусти.
Наступної неділі хлопці все-таки прийшли. Без матері, з батьком. Викачалися в борошні, наліпили кривих пиріжків і поїхали додому з цілою мискою. Ірина не зателефонувала навіть увечері.
Навесні стало тісно.
— Я тут невеличку грядку зроблю? — спитала Зоряна господиню. — Кріп, редиска…
— Не треба. Я люцерну посію. Сусід кролів тримає, домовилися.
— А біля паркану?
— Я сказала: не треба.
На спільній кухні теж дедалі частіше не знаходилося місця.
— Ярославо Степанівно, ви надовго плиту зайняли? Мені соус доварити.
— А курям коли варити? Вони чекати не будуть.
Увечері господиня постукала до неї:
— Можна тихіше? Ви тією дошкою наче дрова рубаєте. Телевізора не чути.
— Ще тільки пів на восьму…
— Я у своїй хаті відпочити можу?
Зоряна прибрала ніж. Вийшла на ґанок і зателефонувала Лесі.
— Ти чого так важко дихаєш? — одразу спитала подруга.
— Мені своя хата потрібна.
— То шукатимемо.
— А раптом не потягну?
— Спершу знайдемо. Потім рахуватимемо.
Майже все літо Зоряна їздила на огляди між базаром і замовленнями. Господарі показували кімнати, а вона питала про город, воду й льох.
— Тут шпалери нові, — хвалився один продавець.
— А криниця чому порожня?
— Літо сухе.
— Сусідня ж повна.
В іншому дворі земля навесні стояла під водою. У третьому дах тримався, здається, лише на чесному слові.
Наприкінці літа вона вже почала втрачати надію.
— Може, ще зиму перебути? — сказала Лесі.
— Можеш. Але оголошення це глянь. Останнє на сьогодні, обіцяю.
Невеличка хата ближче до центру села виявилася міцною. Криниця — повною, льох — сухим. За хатою ріс молодий сад, далі лежав доглянутий город.
Зоряна спустилася до льоху, провела долонею по сухій стіні.
— Ну? — гукнула згори Леся.
— Спускайся.
— Чого?
— Подивися, скільки тут банок стане.
Леся засміялася.
— Зрозуміло. Беремо.
Грошей вистачило: збереженої частки й того, що заробила за рік. Після оформлення документів Зоряна ще раз перечитала своє прізвище.
— Усе правильно? — запитала жінка за столом.
— Так. Просто… вперше.
Ярославі Степанівні вона подякувала за прихисток.
— Не ображайтеся, якщо що не так.
Господиня забрала ключ.
— Та живіть уже у своєму. Воно таки краще.
Першого вечора Зоряна поставила чайник, відкрила вікно й подзвонила Лесі.
— Уявляєш, можу зараз каструлею гримнути.
— То гримни.
— Шкода каструлі.
Вони сміялися, поки чайник не засвистів.
Навесні у дворі вже стояли дві теплиці. Зоряна вирощувала ранні огірки, помідори, перець. Лесин чоловік допомагав возити ящики до райцентру.
— Обережніше, там яма! — щоразу скрикувала вона.
— Зоряно, — озиралася Леся, — тут дорога між ямами випадково лишилася. Хіба літати будемо.
Згодом Зоряна орендувала критий павільйон і оформила підприємництво. Леся кілька днів на тиждень стала за прилавок.
— Тільки одразу домовимося, — сказала Зоряна. — Зарплата вчасно.
— А ти що думала? Я тобі не безкоштовний додаток до причепа.
Одного дня до павільйону прийшла Ірина із синами. Хлопці одразу помітили полуницю.
— Мамо, можна?
— Зваж нам по кілограму полуниці й огірочків, — попросила сестра.
Зоряна склала все в пакети й назвала суму.
Ірина завмерла з простягнутою рукою.
— Я думала, ти племінників пригостиш.
— У неділю привозь на город. Нехай їдять із грядки досхочу. А тут у мене товар, облік і каса.
— Ми вже й товаром стали?
— Іро, не перекручуй.
— Ясно. Тепер до тебе тільки з гаманцем.
Сестра поклала гроші на прилавок і вивела дітей.
Зоряна дивилася їм услід, поки Леся не торкнула її ліктя.
— Ти ж їх запросила.
— Запросила.
— І пиріжки печеш, і на город кличеш. То чого себе їси?
— Бо сестра.
— А ти їй хто?
Зоряна нічого не відповіла. Витерла прилавок і повернулася до покупців.
Наприкінці вересня, коли вона вже складала порожні ящики, рипнули двері.
На порозі стояв Орест.
— Привіт.
— Привіт.
Він оглянув полиці, ваги, кошики з овочами.
— Ірина сказала, ти тут розвернулася. Гарно.
— Купити щось хочеш?
— Поговорити. Можна?
— Кажи. Я скоро зачиняюся.
Орест присів на ящик.
— У мене все якось… не склалося.
Зоряна склала рушник удвоє.
— Каріна поїхала. Із малим. До батьків.
— Давно?
— Кілька місяців. Грошей їй усе мало було. А мене скоротили, ти ж не знаєш. На новій роботі — копійки. Кредит за машину висить. Дах потік, город заріс…
— А син як?
Орест на мить збився.
— Нормально. Росте. Півтора року вже.
— Допомагаєш?
— Переказую щомісяця. А як інакше?
Вона кивнула.
Він потер коліна долонями.
— Сиджу ото ввечері сам і думаю: чого нам не жилося? Двадцять років разом. Лад був, господарство…
— Був.
— Може, спробуємо знову?
Зоряна підвела на нього очі.
— Що саме?
— Ну… зійтися. Я ж розумію, завинив. Виправлюся.
— Оресте, я не хочу.
— Ти хоч подумай.
— Я вже подумала. Ще тоді, коли шукала, куди перевезти мішки з картоплею.
— Ну навіщо старе ворушити? Я ж визнав.
— А ти знаєш, де я жила після тебе?
— Ірина щось казала. Біля лісу наче.
— А як жила — знаєш?
Він відвів очі.
— Тепер же все добре.
Зоряна повільно кивнула.
— Тепер добре. Саме тому я нічого не хочу міняти.
— Ми стільки всього пережили. Пам’ятаєш, як вишні садили? Ти ще казала…
— Пам’ятаю. І вишні пам’ятаю. І дванадцять днів.
— Знову ти за своє.
Вона відклала рушник.
— Ти прийшов і розповів, як тобі важко. Про роботу, дах, борги. А мене навіть не запитав, як я.
Орест розгублено розвів руками.
— Та я ж бачу — нормально в тебе все.
— Бачиш.
Кілька секунд вони мовчали. За дверима хтось котив ринковим проходом порожній візок.
— Добре, — нарешті сказав Орест. — Не хочеш — не треба. Але виручити можеш?
Зоряна вже потяглася до вимикача й зупинилася.
— Чим?
Він назвав суму.
— На місяць. До зарплати. Частину боргів перекрию, далі легше буде.
— Ні.
— Ти хоч не одразу відмовляй. У тебе ж торгівля йде. Ірина казала, з усього району їдуть.
— Їдуть. А я плачу за оренду, закупівлі, насіння, плівку. Зарплату плачу. Мені хату до зими готувати.
— Я ж не прошу подарувати!
— А я не даю в борг.
— Мені не віриш?
Зоряна подивилася на нього.
— Я не хочу позичати тобі гроші.
Він різко підвівся, зачепивши ногою ящик.
— Могла б по-людськи. Ти в моїй хаті двадцять років прожила. Я ж із тебе за це копійки не взяв.
Спершу вона просто дивилася. Потім коротко засміялася.
— То я тобі ще й за проживання винна?
— Не перекручуй. Тепер сама знаєш, скільки житло коштує.
— Знаю. І тоді знала, коли котел купувала. Коли городину продавала, щоб дах перекрити. Коли після базару стіни шпаклювала, бо майстрів наймати дорого.
— Я не кажу, що ти нічого не робила.
— Ти це вже казав. Того вечора, біля помідорів.
Він стиснув губи.
— Усі тоді на нервах були.
— Я була на нервах, Оресте. А ти просив закрутити банки, бо тобі перед колегами незручно.
Він опустив очі.
Зоряна взяла невеликий пакет. Поклала кілька яблук, пучок зелені й баночку томатного соку.
— На вечерю візьми.
— Оце й уся допомога?
— Уся, яку я можу тобі сьогодні дати. Мені час зачинятися. На автобус запізнюся.
Орест постояв, дивлячись на пакет. Потім узяв його й мовчки вийшов.
Зоряна замкнула павільйон. Перевірила замок, сховала ключі й набрала Лесю.
— Ти вдома?
— Уже. Що таке?
— Можна заїду дорогою?
— Питай дурного, чи хоче сала. Звісно, можна. Голос у тебе якийсь…
— Орест приходив.
— По помідори?
— Назад просився. Потім — грошей.
— Оце порядок денний! І що ти?
— Відмовила.
— В обох питаннях?
Зоряна всміхнулася.
— В обох.
— Молодець. Ти їла сьогодні?
Вона глянула в сумку. Загорнутий зранку пиріжок так і лежав біля зошита із замовленнями.
— Не встигла.
— От за це посварю. Їдь, у мене борщ із квасолею. Гарячий ще. І нічого не купуй дорогою.
— Добре.
— І банок своїх не тягни! У мене льох тріщить.
Зоряна поправила в сумці загорнуту в рушничок баночку.
— Пізно. Я грибочки взяла.
— Ех, із тобою домовишся… Гаразд, вези. Тільки скажеш на порозі, що вони без калорій.
— А ти повіриш?
— Заради тебе — навіть двічі.
Зоряна засміялася й швидше пішла до зупинки.
— Лесю…
— Що?
— Ти сметани до борщу не шкодуй.
— Та йди вже. Чекаю.