— Лесю, а ти тепер йому хто — жінка чи кухарка? Я зупинилася посеред сходів і перехопила важку торбу

— Лесю, а ти тепер йому хто — жінка чи кухарка?

Я зупинилася посеред сходів і перехопила важку торбу. Пальці вже пекло від ручок.

— Валю, не починай. Людина до мене добре ставиться, а я її годую. Що тут такого?

Сусідка глянула на пакунок із м’ясом, що стирчав із торби.

— А він до тебе з чим приходить?

— З добрим словом, — відрізала я. — Іноді й цього досить.

Валя не стала сперечатися. Тільки притримала мені двері.

Тепер я думаю: краще б тоді таки посперечалася. Хоча навряд чи я послухала б. Мені так хотілося знову бути комусь потрібною, що навіть тривожні дзвіночки я приймала за музику.

Мені п’ятдесят вісім. Четвертий рік жила сама: чоловік помер, донька Ірина вийшла заміж і поїхала за кордон.

— Мам, ти хоч виходиш кудись? — питала Іра під час наших розмов.

— Виходжу. У магазин, в аптеку.

— Я не про це.

— А я про це, доню. У мене все добре.

Після дзвінка я ставила телефон біля порожньої чашки й слухала, як гуде холодильник.

З Миколою ми познайомилися на початку літа, у поліклініці. Було душно, у мене гупало в скронях, а вільних стільців не лишилося.

— Сідайте сюди, — раптом сказав сивий чоловік біля кватирки.

— Та нічого, я постою.

— А я вже насидівся. Не позбавляйте мене нагоди розім’яти ноги.

Усміхнувся — і я усміхнулася у відповідь.

— Дякую. Бо щось сьогодні тиск…

— У мене теж. Видно, молодість не повертається, скільки її не клич.

Так і розговорилися. Він теж удівець, син живе в іншій області. Коли сказав: «Найгірше — ввечері ключ у замку повернути, а тебе ніхто не чекає», я лише кивнула.

Пояснювати нічого не довелося.

Після прийому він чекав біля виходу.

— Дозволите підвезти?

— Та в мене дві зупинки.

— Тим більше. Не встигнете й засумувати за маршруткою.

Він забрав мій пакет — хліб і пачку масла, смішна вага, — відчинив дверцята машини. А я сіла й відвернулася до вікна, щоб не побачив, як мене розчулила ця проста турбота.

Біля під’їзду Микола попросив номер.

— Подзвоню, спитаю про тиск. Можна?

— Можна.

Того вечора я двічі перевіряла, чи не вимкнула звук на телефоні.

Подзвонив він за три дні.

— Лесю, як ви дивитеся на прогулянку?

— Очима, — несподівано для себе пожартувала я.

Він розсміявся.

— От і чудово. Покажете мені свої очі біля фонтану о п’ятій?

Ми гуляли, їли морозиво, згадували молодість. Він слухав, не поспішав перебити. Коли я говорила про чоловіка, не хмурився й не переводив розмову.

— Ви добре жили? — спитав якось.

— По-різному. Але добре.

— Це щастя, Лесю. Не всім випадає.

Я поверталася додому з відчуттям, ніби в моєму житті прочинили вікно.

Невдовзі ми вже щосуботи їздили на ринок. Микола носив торби, чекав, поки я вибирала овочі.

— Оцю полуницю не бери, — шепотів мені. — Он там краща.

— Ти ж казав, що не розбираєшся.

— Зате бачу, куди ти вже п’ять хвилин дивишся.

Мені було легко з ним. І коли в серпні я вперше запросила його на вечерю, то від самого ранку крутилася на кухні.

Вареники, котлети, салат, яблучний пиріг.

— Лесю, ти що, весілля справляєш? — здивувався він на порозі кухні.

— Та перестань. Давно вже не готувала не тільки для себе.

Він скуштував котлету й заплющив очі.

— Ні, ти почекай… Це ж треба так уміти.

— Смачно?

— Язик проковтнути можна.

Я засміялася.

— То їж обережніше. Мені ще з тобою розмовляти.

Коли він збирався додому, затримав погляд на тарілці.

— Лесю, а можна одну-дві із собою? Завтра розігрію… Згадаю тебе.

— Та які одну-дві! Зараз покладу.

Я дістала нові лоточки, які купила напередодні, відрізала пирога, додала вареників.

— Ти мене розбалуєш, — сказав він.

— Нічого. Іноді можна.

Спочатку він приїжджав щоп’ятниці. Потім ще й у вівторок. А восени телефон дзвонив майже щовечора.

— Сонечко, я заїду? Що в нас сьогодні смачненького?

«У нас».

Через ці два слова я могла відкласти книжку, вимкнути телевізор і піти чистити картоплю.

Якось запропонувала:

— Може, сьогодні просто чаю поп’ємо? У мене сир є, хліб свіжий.

— Та я ж голодний, Лесю. Цілий день толком не їв. Може, щось швиденько?

І я діставала з морозилки м’ясо.

У вересні, на мій день народження, він приніс три жовті хризантеми й коробку цукерок.

— Зі святом, моя господине!

Поцілував у щоку й одразу потягнув носом.

— Оце пахне! Качка?

— Качка.

— Ну ти й молодчина!

Я весь день чекала, що він скаже: «Сядь, відпочинь, я сам принесу тарілки». Не сказав. Але за столом підняв чарку:

— За тебе, Лесю. За твоє велике серце. Мені дуже пощастило.

І я знову забула про втому.

Перед виходом він попросив холодцю.

— На сніданок. Якщо тобі не шкода.

— Не шкода, — відповіла я й узяла найбільший лоток.

Наступного дня занесла Валі цукерки.

— Ну що, гарно відсвяткували? — спитала вона.

— Гарно. Квіти подарував, тост сказав…

— От і добре. Уважний чоловік. Бережи.

Я тоді й сама так думала.

А в жовтні вперше полізла до конверта, у який відкладала на зуби й поїздку до доньки.

Витягла купюру, потім ще одну.

— Це ненадовго, — сказала сама собі. — Просто місяць такий.

Але наступний був такий самий.

Одного вечора я сіла зі старим зошитом витрат. Порахувала раз. Другий.

На продукти йшло вдвічі більше, ніж улітку.

Саме подзвонив Микола.

— Лесю, може, рибки сьогодні посмажиш?

Я дивилася на цифри.

— Миколо, риба зараз дорога.

— Та ми ж не щодня її їмо.

— Не щодня…

— То я о сьомій буду?

Я помовчала.

— Будь.

Про гроші говорити було соромно. Здавалося: варто тільки згадати ціну м’яса — і все хороше, що між нами є, стане дрібним та негарним.

«Він же возить тебе, — переконувала я себе. — Кран полагодив. Поличку прикрутив. Не чужа людина».

Та чомусь у магазині біля каси ніяковіла тільки я.

У четвер, посеред листопада, Микола подзвонив ще в обід.

— Лесю, маю для тебе новину! Сьогодні зі Степаном прийдемо.

— З яким Степаном?

— З товаришем моїм. Я йому про твої котлети розказав, то він тепер спокою не дає. Посмажиш?

Я глянула на годинник.

— Сьогодні? Миколо, у мене фаршу немає.

— То купи. До ринку ж близько.

— А ти не міг би підвезти? Слизько надворі, і нести доведеться…

— Ой, ні, я на іншому кінці міста. Ти тролейбусом, там дві зупинки.

— Зачекай, я ще не…

— О сьомій будемо. Цілую!

Я залишилася з телефоном біля вуха.

Навіть не спитав, чи можу.

Потім узяла торбу й почала вдягатися. Не хотілося осоромити його перед товаришем. Тепер і згадувати це боляче.

У магазині продавчиня простягнула чек.

— Пакет потрібен?

— Ні, дякую.

Я дивилася на суму й подумки віднімала від пенсії: комунальні, ліки, телефон… Зуби знову почекають.

На третій поверх піднялася з двома зупинками. Поставила торби біля дверей, розтерла пальці.

З квартири навпроти визирнула Валя.

— Лесю, та покликала б!

— Уже донесла.

Вона глянула на мене й тихо спитала:

— А де твій помічник?

— Зайнятий.

— Зрозуміло.

Більше вона нічого не сказала. Від того стало ще прикріше.

Чоловіки прийшли рівно о сьомій. Обоє з порожніми руками.

— Ось вона, наша чарівниця! — оголосив Микола.

Степан потиснув мені руку.

— Нарешті познайомилися! Микола вас так хвалить, що я вже тиждень про ті котлети думаю.

— Проходьте. Руки помити — тут.

За столом вони згадували давніх знайомих, сміялися, перебивали один одного. Я приносила картоплю, забирала порожню салатницю, доливала чай.

— Лесю, та сядь уже! — гукнув Микола.

Я сіла.

— А гірчичка в тебе є?

Знову підвелася.

Степан надкусив чергову котлету.

— Ну, друже, добре ти влаштувався.

Микола задоволено відкинувся на спинку стільця.

— А я що казав? Живу, як у санаторії. І нагодують, і напоять, ще й на завтра зберуть!

Чоловіки засміялися.

Я тримала в руках маленьку баночку гірчиці.

— У санаторії? — перепитала.

— А що? — усміхнувся Микола. — Хіба погано сказав? Хвалю ж тебе.

Я поставила гірчицю на стіл.

— Їжте, бо охолоне.

Коли вони вдягалися, Степан зазирнув на кухню.

— Пані Лесю, а пару котлет дружині можна? Хай скуштує, як люди готують.

Я вперше подивилася на сковорідку не з радістю, а з утомою. Там лишалося чотири котлети. Я збиралася пообідати ними завтра.

— Не подобаються мені такі жарти про дружин, Степане, — сказала я.

Він зніяковіло кашлянув.

— Та я ж так… Люблячи.

Я мовчки склала котлети в лоток.

Після їхнього відходу постояла серед кухні. Стіл у крихтах, мийка повна посуду. Ноги гули так, що хотілося сісти просто на підлогу.

Біля хлібниці лежав чек.

Я взяла його й набрала Миколу.

— Ви доїхали?

— Так, сонечко. Степан у захваті. Передавав ще раз дякую.

— Миколо, завтра нам треба поговорити.

— Про що?

— Про нас.

— Та поговоримо. Ти відпочивай, господине.

Наступного вечора він прийшов, як завжди, й одразу зазирнув на плиту.

— А чого нічим не пахне?

— Чайник щойно закипів. Сідай.

— Не готувала?

— Ні.

Він здивувався, але сів. Я поставила перед ним чай і поклала чек.

— Це вчорашня вечеря.

Микола глянув на папірець.

— І що?

Пальці в мене тремтіли. Я сховала руки під стіл.

— Я більше так не можу. Ти їси тут майже щодня, береш із собою. Учора ще й друга запросив, не спитавши мене до пуття. А я все це купую з пенсії.

Він перестав усміхатися.

— Тобі шкода мене нагодувати?

— Не перекручуй. Мені не вистачає грошей. Я вже беру з того, що відкладала на лікування.

— То так би й сказала.

— Я зараз і кажу. Давай купувати продукти разом. Або по черзі. Можемо ділити витрати.

Я чекала: він зітхне, зніяковіє, скаже, що справді не подумав.

Микола дістав окуляри.

— Добре. Раз уже пішла така розмова — давай рахувати.

Він відкрив щось у телефоні.

— Що ти шукаєш?

— У мене все записано. Я люблю знати, куди витрачаю свої ресурси.

Від слова «ресурси» мені стало холодно.

— Ось. Поїздки на ринок. Двадцять разів туди й назад. Тепер прикинь таксі.

— Я тебе про таксі не…

— Зачекай, не перебивай. Чотири поїздки на дачу. Пальне, машина зношується. Шість разів у поліклініку.

Я дивилася, як він гортає екран.

— Ти це записував?

— А що тут такого?

— Після кожної поїздки?

— Лесю, я ж сказав: люблю порядок.

Він поправив окуляри.

— Кран на кухні. Поличка у ванній. Виклик майстра знаєш скільки коштує? Далі — квіти на день народження, цукерки…

— Стривай. Подарунок теж?

— Це витрати? Витрати. Ти ж хочеш чесно.

Я відсунула від себе чашку.

— А вечері?

— Врахував. За ціною комплексного обіду. Не переживай, себе не обділив.

— Качку на день народження — як комплексний обід?

— Ну ти ж не ресторан, Лесю. Звичайна домашня їжа.

Він кілька разів натиснув на калькуляторі.

— От. Якщо все звести, це ще ти мені винна. Небагато, але винна.

На кухні цокав годинник. Я раптом почула кожен його удар.

— Ти серйозно?

— А навіщо мені жартувати?

— Коли ти сказав, що хочеш підвезти мене з поліклініки… Це теж була послуга?

Микола роздратовано зітхнув.

— Не треба зараз робити з мене невідомо кого. Я тебе возив, допомагав. Ти готувала. Нормальна взаємодопомога.

— Про яку ми з тобою не домовлялися.

— А про вечері домовлялися? Ти сама запрошувала.

Я кивнула.

— Сама.

— Ну от. Мене все влаштовувало. Це ти почала чеки показувати.

Ось тут мене й прорвало. Не криком — голос просто зірвався.

— Бо в мене немає грошей, Миколо! Ти чуєш? Я не хочу брати плату за вечерю. Я хочу, щоб ти хоч раз спитав, чи мені не важко!

Він замовк. Потім зняв окуляри.

— Ти зараз на емоціях.

— А ти ні?

— Я намагаюся міркувати тверезо.

Я довго дивилася на нього.

— Залиши мене сьогодні саму. Мені треба подумати.

— Подумай, — погодився він. — Тільки без оцього накручування. Я ж не ворог тобі.

У дверях ще озирнувся:

— Чай хоч допити можна було.

Я нічого не відповіла.

Того вечора я не мила чашки. Сиділа й згадувала, як пакувала йому їжу, як раділа його дзвінкам, як відкладала свої справи після слів: «Що в нас смачненького?»

Найболючіше було навіть не те, що він рахував.

Він знав ціну всьому, що робив для мене. І жодного разу не поцікавився, чого мені коштує моя турбота.

У суботу подзвонила Ірина.

— Мам, ти плакала?

— Ні. Не виспалася.

— Подивися на мене.

Я спробувала всміхнутися — і розплакалася.

— Мені так соромно, Іро.

— За що?

— Не знаю… Що дожила до такого віку й…

— Мамо, розказуй.

Я розповіла все. І про Степана, і про конверт із заощадженнями, і про калькулятор.

Іра довго мовчала.

— Він навіть квіти порахував?

— Навіть квіти.

— А коли ти сказала, що грошей не вистачає, він хоч спитав, скільки тобі потрібно?

— Ні.

— От і все, мам.

Я витерла щоки.

— Може, я справді мала раніше сказати?

— Мала. Але ти сказала зараз. І почула відповідь.

— Він же мені допомагав…

— Допомагав. Ти могла б йому подякувати, купувати бензин, домовитися про витрати. Але ти ж не відмовилася від цього. Ти запропонувала домовитися, а він виставив рахунок.

Я мовчала.

Іра нахилилася ближче до камери.

— Ти не мусиш щовечора стояти біля плити, щоб тебе не залишили саму.

Я затулила рот долонею.

Саме цього я й боялася. Не грошей. Не розмови. Того, що знову нікому буде сказати ввечері: «Заходь, я чекаю».

— Мамочко, — тихо покликала донька. — Я тебе люблю. Чуєш?

— Чую.

— І дуже хочу, щоб ти нарешті приїхала.

У понеділок уранці подзвонила незнайома жінка.

— Пані Леся? Добрий день. Я Олена, Степанова дружина.

Я мимоволі напружилася.

— Слухаю вас.

— Хочу лоточок повернути. І подякувати. Дуже смачні котлети.

— Та нехай уже той лоточок…

— Я занесу. Тільки… Можна я ще дещо скажу? Ви вже вибачте, що втручаюся.

— Кажіть.

Вона помовчала.

— Степан розказав, як у вас посиділи. І що Микола хвалився: живе, як у санаторії.

Я міцніше притиснула телефон до вуха.

— Хвалився.

— Я це вже чула. Років п’ять тому. У нас у будинку пані Зіна живе. Він до неї ходив.

— І що?

— Вона йому готувала, він її на дачу возив. А потім виставив рахунок. За бензин, за телевізор, який лагодив. Вона тоді плакала, все питала: «Я ж його не наймала…»

Я заплющила очі.

— У блокноті записував? — спитала Олена. — Зіна казала, був у нього блокнот.

— Тепер у телефоні.

У слухавці запала тиша.

— Отже, я недаремно подзвонила, — нарешті сказала вона. — Боялася, ви подумаєте, що плітки розношу.

— Ні. Дякую вам.

— І ще… Степан сказав, що про мої котлети ляпнув. Дістав він у мене за це. Не думайте, я його голодом не морю.

Я вперше за кілька днів засміялася.

— Не думаю, Олено.

Поклавши слухавку, я ще трохи посиділа. Потім дістала гаманець, відрахувала названу Миколою різницю й поклала гроші в білий конверт.

Мені не хотілося доводити, скільки коштували моя праця, електрика, продукти й години на кухні. Не хотілося вигравати цю суперечку.

Хотілося, щоб вона закінчилася.

Увечері Микола прийшов із пакетом. Усередині лежали чорний хліб і пачка печива.

— Ну що, господине, охолола? — весело спитав він. — Дивись, я теж із внеском у наше господарство.

Я не відступила від дверей.

— Візьми.

Він подивився на конверт.

— Що це?

— Гроші. Та різниця, яку ти нарахував.

Микола зазирнув усередину й насупився.

— Ти що, серйозно? Я ж не вимагав!

— Знаю. Але я віддаю.

— Лесю, не влаштовуй виставу. Я тобі пояснював, що теж вкладаюся…

— Ти пояснив. Я почула.

Він смикнув плечем.

— Ну й що тепер?

Я вдихнула. Голос уже не тремтів.

— Тепер ми розрахувалися. Більше не приходь.

Микола витріщився на мене.

— Ти мене через котлети виганяєш?

— Ні.

— А через що? Через те, що я не дозволив із себе дурня зробити?

Було боляче, але сперечатися вже не хотілося.

— Я попросила разом купувати продукти. А ти повідомив, що я тобі винна. Порахував навіть подарунок на день народження. Я не хочу так жити.

— Усі витрачаються! Чи я мав тебе безплатно катати?

— Мав сказати, що для тебе це платно. До поїздки. І пані Зіні теж варто було сказати.

Його обличчя вмить почервоніло.

— Хто тобі наплів? Степанова жінка? Їй що, зайнятися нічим?

— Не треба про неї.

— Та ти ж не знаєш, як там було!

— Мені досить знати, як було зі мною.

Він стояв, стискаючи пакет. Потім глянув мені за плече, на коридор, куди стільки разів заходив без запрошення.

— Отак просто перекреслиш усе хороше?

У мене защипало очі.

— Не просто, Миколо.

Він ще чекав. Мабуть, що я відступлю, заплачу, покличу на кухню.

Я тримала двері.

Зрештою він сунув конверт у кишеню.

— Ну, як знаєш.

І пішов. Хліб із печивом забрав.

Я зачинила двері, притулилася до них спиною й заплакала. Не від жалю за ним. Було шкода себе — тієї, що чекала дзвінка, пекла пиріг і вірила кожному «сонечку».

За тиждень він подзвонив.

— Лесю, ну досить дутися. Ми ж дорослі люди.

Я мовчала.

— Чуєш мене? Давай забудемо. Може, голубців на вихідні накрутиш? А я тебе завезу куди захочеш. Бензину не пошкодую.

Я навіть усміхнулася.

— Миколо, ти зараз себе чуєш?

— А що я такого сказав?

— Усього тобі доброго. Не телефонуй більше.

Я завершила розмову й заблокувала номер.

У середині грудня зайшла Валя. Принесла мандарини, ми заварили чай.

Я вже встигла розповісти їй про наше розставання. Вона тоді лише обняла мене й сказала:

— Ну й добре, що сказала йому. А то я вже не знала, як до тебе підступитися.

Тепер сиділа навпроти, чистила мандарин і поглядала на мене.

— Що? — не витримала я.

— Та не знаю, казати чи ні.

— Кажи вже.

— Бачила вчора твого Миколу. Біля поліклініки.

— Він уже не мій.

— Ну, Миколу. Стояв із якоюсь жінкою, сумку їй у багажник ставив. Такий уважний, усміхнений…

Я повільно розмішала чай.

— Мабуть, перед тим місцем біля кватирки поступився.

Валя підняла голову.

— Якої кватирки?

— Та нічого. Їж мандарини.

Після її відходу я дістала зошит витрат. Порахувала гроші, що залишилися від пенсії. Перевірила ще раз.

Вистачало записатися до стоматолога. І відкласти на дорогу.

Я зателефонувала доньці.

— Іро, а в січні ви мене приймете?

Вона аж підскочила перед камерою.

— Мамо! Ти питаєш? Коли приїдеш?

— От квитки подивлюся.

— Зараз разом подивимося. Не клади слухавку!

За її спиною прибігли онуки, навперебій закричали щось про бабусю, кімнату й сніг. Я сміялася й просила говорити по одному.

А потім пішла на кухню та посмажила собі котлети.

Кілька штук, свіжих і соковитих. Накрила на стіл, сіла, поки не охололи.

Лоточків цього разу не діставала.

Залишити коментар