— Ти ж не збираєшся псувати моєму синові найважливіший день у житті своєю скупістю? Світлана Іванівна поклала на кухонний стіл товстий зошит

— Ти ж не збираєшся псувати моєму синові найважливіший день у житті своєю скупістю?

Світлана Іванівна поклала на кухонний стіл товстий зошит.

Ірина завмерла з лопаткою в руці. На плиті шкварчала засмажка до борщу.

— Скупістю? — перепитала вона й вимкнула газ. — А можна спочатку привітатися?

— Добрий вечір, Ірино. Тільки не чіпляйся до слів. У нас часу обмаль, а ви сидите собі, наче нічого не відбувається.

— Ми готуємося до весілля.

— От саме! До весілля! А не до посиденьок із кавою.

Світлана Іванівна розгорнула зошит. Сторінка була списана прізвищами майже донизу.

Ірина витерла руки рушником і сіла навпроти.

— Що це?

— Гості. Шістдесят людей. І це я ще половину рідні викреслила.

— Шістдесят?..

— А ти як думала?

Ірина повільно поклала рушник на коліна.

Ще кілька днів тому їй здавалося, що зі свекрухою вони порозумілися.

Заяву вони з Максимом подали у звичайний четвер, під час обідньої перерви. Він тримав її за руку й так нервово крутив ключі в кишені, що Ірина не витримала:

— Ти зараз дірку протреш.

— Я хвилююся.

— Передумав?

Максим одразу перестав усміхатися.

— Ти що? Ні. Просто… чотири роки збирався тебе сюди привести. А тепер стою й не знаю, куди руки подіти.

— Одну можеш залишити мені.

Він міцніше стиснув її долоню.

Коли працівниця запропонувала двадцять сьоме червня, вони лише перезирнулися.

— Нам підходить, — сказав Максим.

Потім пили каву біля вікна й рахували гостей на пальцях.

— Твоя мама, моя мама з вітчимом, Катя… — почала Ірина.

— Дімка з дружиною.

— І ще кілька наших. Дванадцять виходить.

— Чудово. Розписалися, погуляли, поїли. І ніхто не змушує мене танцювати з перевдягненим циганом.

Ірина засміялася, а потім запитала:

— А мама твоя погодиться?

Максим покрутив стаканчик.

— Весілля ж наше.

— Це ти мені кажеш чи репетируєш?

— І те, й інше.

Вони добре знали, на що можуть розраховувати. Ірина працювала диспетчеркою у фірмі з перевезень, Максим — інженером на виробництві. Грошей вистачало на оренду, звичайне життя й невеликі щомісячні заощадження.

Ті гроші вони називали «на наші стіни».

Ірина мріяла колись сказати: «Давай повісимо тут полицю» — і не питати дозволу у власника квартири.

Максим хотів перестати перевозити свої книжки в коробках.

Витратити накопичене заради одного вечора не хотів ніхто з них.

Про весілля Світлані Іванівні повідомили в неділю. Вона саме розкладала на тарілці пиріжки з вишнями, коли син сказав:

— Мамо, ми заяву подали. Двадцять сьомого червня одружуємося.

Її рука з пиріжком зависла над тарілкою.

— Як це — подали?

— Удвох зайшли й подали, — усміхнувся Максим.

— Я не про це. А мені коли збиралися сказати?

— От зараз і кажемо, — Ірина посунула до неї чашку. — Хотіли разом, за столом.

— До червня ж рукою подати! Коли ви все встигнете?

— Там небагато, мамо. Реєстрація, фотографії в парку, вечеря для найближчих.

— Для яких найближчих?

— Людей дванадцять, — відповіла Ірина.

Світлана Іванівна подивилася спочатку на неї, потім на сина.

— І все?

— А нам більше й не хочеться, — сказав Максим. — Без ресторану на пів міста, без боргів.

Мати довго розмішувала чай, хоча цукру не поклала.

— Ну… дорослі вже. Вам видніше. Дай Боже щастя.

Того вечора Ірина повірила, що найскладніша розмова вже позаду.

А тепер між нею і свекрухою лежав зошит на шістдесят гостей.

— Світлано Іванівно, ми ж у неділю все обговорили.

— Ви сказали, а я послухала. Потім сіла, подумала… Ні, так не годиться.

— Що саме?

— Людей образимо.

Вона підсунула зошит ближче.

— Ось мої колеги. Дванадцять жінок. Я в них на весіллях дітей була? Була. Подарунки носила? Носила. А тепер що скажу?

— Що ми святкуємо у вузькому колі.

— Тобі легко. Ти їх не знаєш.

— Саме тому я й не розумію, чому вони мають бути на нашому весіллі.

Світлана Іванівна підтиснула губи.

— Бо вони частина мого життя. Ми стільки років поруч пропрацювали.

Ірина помовчала.

— Я розумію. Справді. Але ж це не означає, що всіх треба запросити.

— Добре, колег поки залишмо. А тітку Валю куди? А куму Зіну? Сусідку Марію? Вона, коли Максимового батька не стало, мені їсти носила. Я тоді й каструлю до рук узяти не могла.

Голос свекрухи здригнувся, й Ірина одразу пом’якшала.

— Я знаю, що вона вам допомагала. Ви розповідали.

— То як я їй скажу: дякую, Маріє, за все, але на весілля сина не приходь?

— Не так. Зовсім не так…

— А як?

Ірина набрала повітря, та Світлана Іванівна вже перегортала сторінку.

— Я ж не просто список склала. Ресторан знайшла. Біля мого будинку, пам’ятаєш? Там залу оновили. Просторо, гарно. Адміністратор сказав: до п’ятниці внесемо завдаток — дата наша.

— Ви вже й ресторан замовляєте?

— Ще не замовляю. Домовляюся. Хтось же мусить цим займатися.

Ірина відсунула від себе зошит.

— Зачекайте. Ви зараз говорите так, наче ми просили вас усе організувати.

— А я маю сидіти й дивитися, як ви самі собі свято псуєте?

— Ми його не псуємо. Ми саме такого й хочемо.

— У кав’ярні?

— Так.

— Без музики, без танців?

— Музика буде. І потанцювати можна. Просто без шістдесяти людей, половину з яких ми бачимо раз на п’ять років.

Світлана Іванівна відкинулася на спинку стільця.

— От скажи чесно: тобі грошей шкода?

Ірина стиснула край рушника.

— Так.

Свекруха аж випросталася.

— Ну от!

— Шкода наших заощаджень. Ми їх не знайшли на вулиці. Максим іноді в суботу на роботу їздить, щоб відкласти більше. Я ввечері підміни беру. І що — тепер віддати все за банкет?

— Гості подарують!

— А якщо ні?

— Чому це ні?

— Не зможуть. Покладуть стільки, скільки мають. Ми ж не будемо при вході конверти перевіряти.

— Не перебільшуй. Весілля завжди окупалися.

— А якщо наше не окупиться?

Світлана Іванівна замовкла, тоді нетерпляче махнула рукою.

— Ви ще молоді, усього боїтеся. А потім фотографії дивитиметеся — і що згадаєте? Столик біля вікна?

— Може, саме його й згадаємо, — тихо сказала Ірина. — Як сиділи поруч із близькими. Як нам було добре.

— Добре має бути не тільки вам.

Ці слова зачепили сильніше, ніж докір у скупості.

Ірина підвела на неї очі.

— А нам у той день узагалі можна хотіти чогось свого?

Світлана Іванівна відвела погляд.

— Не перекручуй. Я ж для вас стараюся. У мене один син.

— Я знаю.

— Я сама його піднімала. Думала: от доживу, одружу… Буде повна зала, усі наші зберуться. Батька, звісно, не повернеш, але хоч люди поруч будуть.

Ірина вже відкрила рот, та нічого не сказала.

Свекруха провела пальцем по списку.

— Я ж не зла вам хочу, Ірино.

— А я не думаю, що зла. Але ви зараз плануєте весілля, на якому нам із Максимом треба тільки з’явитися. Усе інше вже вирішено.

— Бо ви нічого не вирішуєте!

— Вирішуємо. Просто вам наше рішення не подобається.

На кухні стало тихо. Світлана Іванівна поправила комір плаща, якого так і не зняла.

— Сукню хоч вибрала? — запитала раптом.

Ірина ледь не засміялася від розгубленості.

— Ще ні.

— То в суботу поїдемо. Там біля ринку салон відкрили. Треба щось гарне, не куце. І фотографа я можу знайти. У знайомої племінник знімає, недорого бере. Ще ведуча потрібна, бо людей посадити — то пів справи…

Вона знову взяла ручку.

Ірина подивилася на кінчик стрижня, що вже торкнувся паперу.

Усе починалося спочатку. Ресторан, сукня, фотограф, ведуча. Ще трохи — й треба буде пояснювати, чому їм не потрібні прикрашена арка та автобус для родичів.

Вона поклала рушник на стіл.

— Оплачуєте?

Ручка зупинилася.

— Що?

— Ви це все оплачуєте?

Світлана Іванівна повільно підняла голову.

— У якому розумінні?

— У прямому. Ресторан, шістдесят гостей, музиканти, ведуча. Ви за це платите?

— Ірино, до чого тут…

— До того, що завдаток треба нести вже до п’ятниці. Звідки беремо гроші?

Свекруха глянула на зошит.

— Я ж сказала: конверти будуть.

— Після весілля. А ресторан хоче гроші зараз. Хто їх дасть?

— Ну, у вас же щось відкладено…

— На квартиру. Ми на ці гроші банкет не влаштовуватимемо.

Ірина говорила неголосно. Їй дуже хотілося, щоб і цього разу її почули, а не просто дочекалися паузи.

— Якщо ви хочете влаштувати велике свято й можете його оплатити — скажіть. Ми з Максимом обговоримо. Прийдемо, подякуємо вашим друзям, побудемо разом. Але якщо платимо ми, то святкуємо так, як вирішили ми вдвох.

Світлана Іванівна поклала ручку.

— У мене немає таких грошей.

— Я знаю.

— Пенсія… І відкладено трохи, але ж то на всякий випадок.

— І не треба їх чіпати.

— Я й не збиралася, — швидко відповіла свекруха, а потім розгублено додала: — Просто думала, воно якось…

— Не складеться саме собою. Хтось мусить заплатити.

Світлана Іванівна ще раз пробігла очима список. Тепер уже повільно.

— За залу окремо, виходить… І музика окремо. Напої теж свої треба купити.

Ірина мовчала.

— А родичам із району ще ж доїхати. Може, когось ночувати покласти…

Вона закрила зошит.

— Я цього не рахувала.

— От і ми боїмося не порахувати, а потім пів року віддавати.

Свекруха сиділа, притиснувши долоню до обкладинки.

— Образила я тебе?

Ірина не стала поспішати з відповіддю.

— Коли скупою назвали — так.

— Зопалу сказала.

— Я розумію. Але було неприємно. Я ж не проти вашої рідні. І не хочу нічого забрати у Максима.

— Та знаю я, що не хочеш.

Світлана Іванівна потерла перенісся.

— Напевно, мені просто хотілося, щоб усі побачили: виростила. Одружується. Усе в нього добре.

Ірина підсунула до неї коробку із серветками, що стояла на підвіконні.

— Вони й так побачать. І без ресторану.

— Ти моїх колег не знаєш.

— Не знаю, — погодилася Ірина. — Зате ви знаєте. Скажете їм: діти на житло збирають, вирішили без великого весілля.

Свекруха хмикнула.

— Ще й скажуть, що правильно зробили. А до того пів години розпитуватимуть, чого не покликала.

Напруження трохи відпустило. Ірина вперше за весь вечір усміхнулася.

— Давайте покличемо тітку Валю й куму Зіну. Вам буде з ким поговорити, і ми будемо раді. Тільки двох, добре? Без того, що в тітки Валі ще доньки, а в них чоловіки.

— Знаєш ти мене вже, — зітхнула Світлана Іванівна.

— Трохи.

Вона несміливо накрила Іринину руку своєю.

— Добре. Двох. Треба ж колись зупинитися.

У передпокої клацнув замок.

— Я вдома! — гукнув Максим. — Іро, там у під’їзді так борщем пахне, я сподіваюся…

Він зазирнув на кухню й зупинився.

— О, мамо. Привіт. А ви чого такі тихі?

Світлана Іванівна забрала руку й почала складати зошит у сумку.

— Гостей обговорювали.

Максим обережно поставив пакет на підлогу.

— Яких гостей?

— На ваш обід. Куму Зіну й тітку Валю покличемо. І вистачить.

Він подивився на Ірину.

— Справді?

— А що ти так дивишся? — насупилася мати. — Самі ж хотіли тихо, по-сімейному. От і буде по-сімейному.

— Я не заперечую, — швидко сказав він. — Я дуже навіть за.

Ірина повернулася до плити.

— Мий руки. Борщ зараз доварю.

— Мам, а ти чого в плащі досі?

Світлана Іванівна глянула на себе й похитала головою.

— І справді. Забалакалася.

Коли вона пішла, Максим узяв зі столу тарілки, але до шафки не поніс.

— Важко було?

Ірина сперлася на кухонну тумбу.

— Спочатку так.

— Треба було мене дочекатися.

— Треба було нам із самого початку говорити чіткіше. І тобі теж.

Він кивнув.

— Знаю. Я все сподіваюся, що мама сама звикне.

— Звикне. Але вгадувати наші рішення вона не повинна.

Максим поставив тарілки й обійняв її.

— Дякую, що не посварилися.

— Я не хотіла сваритися. Я просто теж хочу бути на власному весіллі. Не гостею.

— Будеш нареченою, — сказав він. — Моєю. За тим самим столиком біля вікна.

Двадцять сьомого червня вони розписалися, погуляли парком і трохи запізнилися на вечерю, бо Максим ніяк не міг перестати фотографувати Ірину на телефон.

У кав’ярні на них чекали чотирнадцятеро разом із ними — саме стільки, щоб усі могли говорити одне з одним, не перекрикуючи музику.

Світлана Іванівна прийшла у вишневій кофтині. Відсадила куму Зіну подалі від кондиціонера, похвалила салат, двічі спитала в Ірини, чи та поїла.

А наприкінці вечора підвелася з келихом.

— Я без довгих промов, діти.

— Мамо, ми тобі віримо, — усміхнувся Максим.

— От не перебивай, бо забуду.

За столом засміялися. Світлана Іванівна зачекала, подивилася на сина й невістку.

— Я дуже хотіла, щоб у вас усе було гарно. Так хотіла, що мало не забула запитати, а як це — гарно для вас.

Ірина завмерла з серветкою в руках.

— Ви мене іноді зупиняйте, добре? Я ж розженуся — мене тоді важко спинити.

— Домовилися, — тихо відповів Максим.

— Живіть дружно. Говоріть одне з одним. І гроші бережіть на свої стіни. Щоб я колись прийшла до вас у гості…

— І не почала одразу переставляти меблі, — підказав син.

Світлана Іванівна зітхнула під загальний сміх.

— Цього не обіцяю. Але спочатку спитаю.

Ірина засміялася й витерла сльози.

А коли свекруха сіла, нахилилася до неї та прошепотіла:

— Дякую вам.

— За що, доню?

— Що почули.

Світлана Іванівна стиснула її долоню під столом.

— Добре, що ти спитала. Бо я вже й коровай замовляти збиралася.

Залишити коментар