Романович

Галина Петрівна вже п’ятий рік була на пенсії й жила сама в невеликому селі біля лісу. Осінь була її улюбленою порою. Щоранку вона брала кошик, старенький ножик і йшла в ліс, а надвечір поверталася з повними відрами та довго сиділа на ґанку, перебираючи здобич. Найбільше її тішило, коли гриби їхали в місто до сина. Щоразу, … Читати далі

– Ну що, Михайловичу, не передумав? Поїхали до нас, га? Скільки можна тобі самому тут сидіти. Виділимо кімнату, житимеш нормально, без цих дров і колодязя. Я ж вважаю, що старість треба прожити по-людськи. А що доброго в цій твоїй глушині? Зять заводив цю розмову майже під час кожного приїзду — усе підбивав усе кинути й … Читати далі

— Ти все перебільшуєш, Наталко, — холодно промовив він, навіть не підводячи очей. — Який сенс влаштовувати драму? Ми дорослі люди. Почуття згасли. Так буває. Я сиділа на краю крісла, тримаючи в руках телефон із відкритим банківським додатком. На екрані світився безжальний баланс моєї картки: сорок дві гривні і вісімдесят копійок. — Почуття згасли? — … Читати далі

— Ти хоч усвідомлюєш, що накоїв, чи в тебе вже зовсім голова затуманилась через мамині казочки? — голос Ірини дзвенів стриманим, але крижаним обуренням, коли вона зайшла до спальні й щільно причинила за собою двері, ніби відрізала цю кімнату від решти квартири. — Ти хоч на хвилину подумав про нас, чи в твоїй голові є … Читати далі

Двадцять днів минуло відтоді, як Артем зібрав речі, зачинив за собою двері й пішов до молодшої подруги. Тоді я ще не розуміла його справжніх намірів: ми просто домовилися згодом оформити розлучення без зайвих сцен. А вже за тиждень після його відходу на мій телефон подзвонив незнайомий номер. — Пані Ірино? — пролунав у слухавці владний … Читати далі

Вона завмерла посеред коридору, ніби її прибили до підлоги. Із спальні долинав голос свекрухи Валентини Іванівни — гучний, упевнений у собі, такий, що їй і на думку не спадало знижувати тон, навіть якщо її може хтось чути. Власне, її хвилювало тільки одне: щоб її син був у безпеці й щоб її думка залишалася непохитною. — … Читати далі

— Не подобається борщ? Тоді нехай ваш син сам собі варить, або ви йому готуйте, а з мене досить! Ці слова вирвалися самі, коли тарілка з гарячою червоною стравою з дзенькотом опинилася на столі. Оксана Степанівна навіть не здригнулася. Вона сиділа на краєчку стільця, підтиснувши губи, й дивилася на мене тим поглядом, який я терпіла … Читати далі

— Аркадію, ти знову за своє?! — Марина стояла на просторій веранді їхнього затишного заміського будинку, міцно стискаючи в руках складану садову лопатку, й невдоволено дивилася на чоловіка, який уже пів години вивчав схему майбутніх грядок. — Ми ж із тобою чітко домовилися: ніяких капітальних бетонних парканів і тим більше ніяких мармурових левів на вході, … Читати далі

Оксана прокинулася від дзвінка будильника, підвелася й, як завжди, наосліп потягнулася до капців. Але вже за кілька секунд зрозуміла, що щось не так: шлях до кухні був праворуч, а ванна — ліворуч. Усе в цій хаті стояло навпаки. *** Учора Марина переїхала до будинку батька. Сама. Олег її вигнав, точніше — відправив “поміркувати”. Цей будинок … Читати далі

— Якби мені сьогодні знову довелося женитися, на Олені я б точно не зупинився, — голосно сказав Олег і підняв келих із компотом, широко посміхаючись усім за столом. — Але двадцять п’ять років тому вибір у мене був куди скромніший. За довгим святковим столом дружно вибухнули сміхом. Хтось щиро, а хтось просто з ввічливості, підтримуючи … Читати далі