Романович

— Дивись, знову удвох під кленом переховуються, — усміхнулась сусідка, витираючи руки об фартух. — От скажи, це доля чи просто дитяча звичка — весь час триматися поруч? — Побачиш, — відказав її чоловік, — з таких звичок іноді виростає найміцніша любов. А іноді — сердечний біль. Хто його знає, що їм написано. У тихому … Читати далі

«У нашому домі слуги разом із родиною не вечеряють». Я тільки-но присіла, як її різкий поштовх прибив мене до краю столу — потекла гаряча кров, і я зрозуміла: втрачаю дитину. Я потягнулася по телефон, щоб викликати поліцію, та чоловік вихопив апарат і жбурнув у кут: «Я адвокат. Ти ніколи нічого не доведеш». Я спокійно зустріла … Читати далі

— Мамо, з прийдешнім, — прошепотів він, ковзаючи не своєю карткою по терміналу. Писк апарата розрізав тишу так, ніби це не його рука тільки-но дістала гаманець із чужої сумки. Вона, притискаючись до скла вітрини, стежила, як оксамитова коробочка обіймає браслет із синіми камінцями, а він навіть не зиркнув у її бік. Олег витягнув картку з … Читати далі

 — Чого застигла? Живіт уже порожній — отже, час братися до хатніх справ. Підлога сама себе не вимиє, — кинув він тоном, наче вручає мені Нобеля за здатність знов узятися за швабру. Я завмерла посеред розвалу. І це не фігура мови. Справжній гармидер: брудний посуд, порожній холодильник, липка підлога. На балконі в куті перекошена сушарка, … Читати далі

— Троє одразу?.. Валентино Миколаївно, та ви ж справжня богатирка! Усі троє — здорові: хлопчик і дві дівчинки. Чисте диво, чесне слово. — Я лише мама, — всміхнулася я крізь туман у голові, намагаючись вкласти в свідомість усе, що встигло статися за останні вісімнадцять годин. Це справді було диво — і водночас джерело тихої тривоги. … Читати далі

— Родю, мені якось недобре… — Галя, щойно вони переступили поріг санаторного номеру, схопилася за живіт. — Це все через той твій вокзальний чебурек! Вона кинула валізу біля дверей і кулею зникла у вбиральні. — Та це ж ти бурчала: «Зараз з’їм хоч що-небудь, бо помру з голоду!» Я винний, що, крім чебуреків, там нічого … Читати далі

— Що сказав твій законник? — кинув він, не зводячи очей з дороги. — Те, що ти хотів почути, — відповіла вона, відпускаючи слухавку з онімiлих пальців. — От і чудово. Тоді освіжимо голову, га? — його посмішка різонула холодніше за вітер. Сніг ішов від світанку — важкі, вологі клапті лягали шар за шаром, перетворюючи … Читати далі

— Мамо, виручиш нас із іпотекою? До понеділка треба сто тисяч, — тихо попросив син. — Ні, — відповіла я вперше за багато років і сама злякалася свого голосу. Того вечора я збагнула: у п’ятдесят два я закінчила бути «зручною» мамою. А далі — пояснення, як я до цього дійшла. Мені 52. Я звичайна жінка: … Читати далі

— Чуєш, як свище? — вітер на дев’ятнадцятому знову заговорив, коли карабін ледь-ледь дзенькнув об метал. — Тільки б не схибити сьогодні, — подумала вона, підтягуючи трос. Ангеліна висіла на страховці й повільно, з майже ритуальною точністю вела шпателем по міжпанельному шву. Робота тягнула її, мов висота до неба: жорстка, вимоглива, безпощадна до тих, хто … Читати далі

— Ти ще довго? — спитала мене власна тінь у вікні машини. Я обережно переставила пиріг на інше сидіння й раптом відчула, як важить право сидіти за чужим столом, мов за квитком, купленим мовчанням. Того пізнього листопадового вечора, коли ранні сутінки опускалися на північно-західну околицю Львова, я вперше по-справжньому відчула різницю між тим, коли тебе … Читати далі