Романович

– Мамо, ти сама дістанься, гаразд? Візьми таксі. Гроші є? – Яке таксі, синку? Ти ж обіцяв зустріти! – Обіцяв, обіцяв. Обставини змінилися. – Які обставини? Ти що, приїхати за матір’ю не можеш? – Марина не хоче, щоб ти жила в нас. Ось і всі обставини

Автор

Валентина Сергіївна сиділа на жорсткій вокзальній лаві вже другу годину. Валіза, перев’язана старим шнуром для білизни, стояла біля ніг. Поруч сумка з банками солоних огірків, які вона везла онукові. – Далеко до автобуса? – спитала вона у жінки, яка проходить повз неї, у форменій куртці. – Якого автобуса, бабусю? – та навіть не зупинилася. Валентина … Читати далі

Ти завжди була такою святою! “Ось вам гроші, я вас утримую!” Ти відкуплялася від нас! Тобі було зручно там сидіти і вдавати з себе спасительку! А я тут їм дупи мила, коли вони хворіли! Я їх по лікарнях тягала, поки ти там євро заробляла! Ти чужа нам стала, розумієш? Ми думали, ти там і лишишся, знайдеш собі якогось старого макаронника з віллою

Автор

Десять років. Три тисячі шістсот п’ятдесят днів. Саме стільки часу Олена не була вдома. Її життя в Неаполі вимірювалося не зміною пір року, а графіком прийому ліків сеньйори Франчески, запахом хлорки, від якого вже давно втратили чутливість рецептори, і короткими повідомленнями від рідних: “Оленко, в нас усе добре. Ти переказала гроші? Бо в тата спина, … Читати далі

А ти впевнена, що вона чекає на тебе?! — безжально кинув Андрій. — Ти впевнена, що цій жінці потрібна правда зараз? Уяви, що ти приходиш до неї і кажеш: Привіт, я твоя донька. Ти сорок років оплакувала труну з чужою мертвою дитиною. Ти подумала, що це зробить з нею?! Ти хочеш зруйнувати її життя вдруге заради власного егоїзму

Автор

Старий будинок на околиці міста завжди здавався Олені надто великим, надто холодним і надто мовчазним. Таким самим, як і його власниця — її мати, Марія. Точніше, жінка, яку Олена сорок три роки вважала своєю матір’ю. Минув рівно тиждень від дня похорону. Повітря у вітальні досі пахло воском, зів’ялими ліліями та тим специфічним, важким запахом старості, … Читати далі

Свіжі фрукти є в холодильнику, на нижній полиці, Ольго Василівно. Я купила їх учора. Ігор дорослий чоловік, він може відкрити дверцята і взяти їх сам, якщо йому заманеться, — спокійно, не піднімаючи голосу, відповіла Тетяна. — Він не повинен сам цим займатися у своєму власному домі! — голос Ольги Василівни миттєво став різкішим і голоснішим. — Ти живеш у нашому домі й повинна беззаперечно поважати наші традиції та наші правила, якщо хочеш бути частиною цієї родини. — Я поважаю ваш дім, Ольго Василівно, але я також маю свою роботу, свої терміни перед клієнтами та свої особисті обов’язкові справи, — Тетяна нарешті вимкнула планшет і спокійно підвелася з-за столу. Саме в цей момент до кухні повільною ходою зайшов Ігор. Він подивився на розчервонілу від гніву матір, потім на абсолютно спокійну дружину, важко зітхнув і звичним жестом запропонував компроміс, який завжди означав капітуляцію Тетяни: — Ну ось, знову ви з самого ранку сперечаєтесь через якісь дрібниці. Тетяно, ну будь розумнішою, поступися мамі. Ти ж знаєш, що їй важко слухати твої заперечення, у неї потім тиск піднімається. Це стало тією самою остаточною, жирною крапкою в її трирічних сподіваннях

Автор

— Ти нікому не потрібна з таким характером! Приповзеш назад на колінах, та ми тебе вже на поріг не впустимо! — упевнено вигукувала свекруха, задоволено склавши руки на грудях. Ольга Василівна стояла посеред просторої вітальні заміського будинку. Її обличчя виражало абсолютну, непохитну впевненість у власній правоті. Вона щиро вважала, що повністю контролює ситуацію, долю своєї … Читати далі

– Ти налаштувала онуків проти нас! – Кричала на Юлю свекруха. – Ти не даєш нам спілкуватися з ними! Я подам на тебе в суд

Автор

Юля сиділа на кухні та з задоволенням пила чай, що охолонув. Молодший, Мишко, якому було всього чотири місяці, спокійно спав у ліжечку. Старша, Катюша, їй було три, теж задрімала, і Юля могла насолодитися тишею та невеликою перервою. Після сну Юля з дітьми планувала піти гуляти, якраз дочекаються тата з роботи, разом сходять у магазин, а … Читати далі

Ти диви, яка пані! Суп із червоної риби надумала варити! — голос свекрухи звучав незадоволено. — Надіє Петрівно? Як ви зайшли? Ви ж навіть не попередили, — Наталя намагалася говорити спокійно. — Як зайшла? Дверима, звісно, — свекруха демонстративно хитнула ключами. — Твій Віталік дав мені дублікат. Про всяк випадок. Надія Петрівна безцеремонно пройшла до плити, відсунула Наталю вбік і зазирнула в каструлю. В окропі повільно спливали шматки червоної риби. — Ну звісно, — свекруха закотила очі до стелі. — Вмієте ви жити на широку ногу. Віталік мені вчора ледь не плакав у слухавку, казав, що ледве на пальне до роботи нашкріб, а тут у вас бенкет, риба червона. — Надіє Петрівно, у Віталія зараз справді непростий період на роботі, але. — Період у нього непростий, бо дружина вдома сидить і гроші розбазарює! — перебила та. — Я ж бачу, що ти не економиш. Міг би бути звичайний борщ, дешево і ситно. — Мені лікар порадив цю рибу, — тихо відповіла Наталя, відчуваючи, як зникає апетит. — Це важливо для дитини. — Ой, лікарі зараз тільки те й роблять, що вигадують, аби гаманці чистити! Віталік мій горбатиться, а ти

Автор

Наталя здригнулася так сильно, що ложка ледь не випала з рук. Вона різко обернулася. У дверному отворі кухні постала Надія Петрівна. Свекруха навіть не вважала за потрібне зняти свій об’ємний бежевий тренч, лише розстібнула ґудзики, демонструючи яскраву блузку з квітковим принтом. У її правиці впевнено погойдувалася зв’язка ключів. — Ти диви, яка пані! Суп із … Читати далі

Тарасе! Ти з глузду з’їхав? Ти псуєш рідній племінниці найкращий день у її житті! — закричала на весь під’їзд Христина, аж почервонівши від гніву. — Як ми людям в очі дивитися будемо? Де гості сидітимуть? У лофті порожні стіни! — Це твоє свято, Христино, твої гості і твої фінансові витрати, — Тарас спокійно підійшов до мене і став поруч, схрестивши руки на грудях. Його широка спина давала мені відчуття повної безпеки. — Я меблів нікому не дарував і не обіцяв. І ключі мамі я давав для того, щоб за квартирою наглядати в екстрених випадках, а не для того, щоб ви тут без нас ревізію влаштовували і речі вивозили. До речі, мамо, покладіть ключі на тумбочку. Прямо зараз. Галина Петрівна, сильно піджавши губи від образи, ображено зітхнула. Вона зрозуміла, що син цього разу налаштований серйозно і сперечатися з ним марно. Вона повільно відкрила свою сумку, неохоче зняла з кільця ключ і з гучним звуком кинула його на скляну тумбочку в передпокої. Цей дублікат Тарас замовляв особисто в майстерні, тому ми точно знали, що іншого примірника в неї немає і бути не може

Автор

— Занось килим назад! Ми ним закриємо ту порожнечу біля столу наречених. А штори згортай акуратно, не мни — мені їх ще прасувати! — голосний, командний голос моєї свекрухи лунав на весь під’їзд так, що аж шибки на поверхах вібрували. Я застигла на сходах між третім і четвертим поверхом, міцно стискаючи в руках ремінець шкіряної … Читати далі

— Я тебе кохаю, і ми одружимося. Можеш навіть не сперечатися. Я все вирішив, — говорив Антон із чарівною посмішкою. На той момент він уже жив у квартирі Марти та розумів, що такий шанс випадає раз у житті

Автор

— Як це — я не лечу з тобою? — Антон розгублено стояв посеред кімнати, тримаючи в руці бутерброд із ковбасою. — Ти жартуєш, так? — Ні, любий. Навіть не думала. Що тобі не зрозуміло? У цю подорож я їду одна. І путівку оплатила тільки для себе, — спокійно відповіла Марта, яка вже була готова … Читати далі

Мам, ти що? Чому ти мочала? Лікарі що кажуть? Давай завтра ж збирай речі, я забираю тебе до себе в місто. У нас там клініки, професори, знайдемо найкращих спеціалістів! Я заплачу за будь-які процедури, за будь-яке обстеження. Ліки найкращі купимо! Мама лише сумно посміхнулася і лагідно поклала свою суху долоню на мою руку. — Ні, синку, нікуди я не поїду. Мій дім тут. Тут твій батько назавжди залишився, тут кожне дерево мене знає. Лікарі з районної лікарні приїжджали, кажуть, що ліки вже мало допомагають. Треба було раніше думати про якесь серйозне лікування, а зараз уже запізно, вік свій беру. Не треба витрачати гроші, Ярику. Ти мені краще інше пообіцяй. — Що, мамо? Що завгодно! — Дзвони мне частіше, синку. Мені більше нічого не треба. Просто чути твій голос. І зараз, як рушиш назад, набери мене одразу, як переступиш поріг своєї квартири. Добре? Щоб я знала, що дорога пройшла благополучно. — Обіцяю, мамо. Одразу ж наберу, як зайду в хату, — твердо сказав я. Ми попрощалися на світанку, коли сонце тільки-но починало фарбувати небо в рожевий колір. Мама, попри мої протести, винесла мені великий пакунок, загорнутий у чистий рушник. Там були її фірмові пироги з маком, які я обожнював із самого дитинства. — З’їж у дорозі, — наказала вона, хрестячи мою машину. — І знову повторюю: набери, як доїдеш

Автор

— Ти головне набери, як доїдеш, синку. Мені просто почути, що все добре, — цей тихий, трохи тремтливий голос у слухавці я чув останні сорок років. Чув, але по-справжньому почув лише тоді, коли телефон на тому кінці назавжди замовк. Ці кілька слів супроводжували мене все життя, скільки я себе пам’ятаю. Вони були як тихий фоновий … Читати далі

— Жодних сумнівів, Аню. Я своїми очима бачила, як твоя свекруха виходила з ювелірного бутика з фірмовим пакетом. І це точно не той магазин, де продають дешеву біжутерію. Анна насупилася, намагаючись осмислити почуте. Її свекруха, Олена Павлівна, завжди була зразком ощадливості й стриманості. Звідки у неї гроші на дорогі прикраси?

Автор

— Ти впевнена, що це не помилка, Віро? — прошепотіла Анна, нервово перебираючи ремінець сумочки. — Може, тобі здалося? Віра похитала головою, її очі блищали від збудження: — Жодних сумнівів, Аню. Я своїми очима бачила, як твоя свекруха виходила з ювелірного бутика з фірмовим пакетом. І це точно не той магазин, де продають дешеву біжутерію. … Читати далі