Романович

Ольга повернулася додому з продуктового магазину і зупинилася біля вхідних дверей, прислухаючись. Усередині квартири лунав дитячий сміх — донька Вероніка щось розповідала молодшому братові Артему. Значить, чоловік Станіслав вже забрав дітей із садочка. Це було несподівано, зазвичай по дітей ходила сама Ольга. Відчинивши двері, вона побачила Станіслава на кухні. Чоловік стояв біля плити й смажив … Читати далі

Валентина та Микола прожили разом сорок років. Сусіди, друзі, діти – усі вважали їх зразковою парою. Вони виростили двох дітей, звели дачу, виплатили трикімнатну квартиру майже в центрі. Микола вийшов на пенсію два роки тому, Валентина продовжувала працювати бібліотекарем у районній бібліотеці. Вона любила порядок, тишу вечорами та книги, які приносила додому з роботи. Микола … Читати далі

У свої тридцять три роки Максим був цілком задоволений життям. Дохід у нього був пристойний: він здавав в оренду кілька комерційних об’єктів і керував техперсоналом у керівній компанії. У нього були дружина Уляна та коха нка Каріна (обидві красуні, одна – блондинка, друга – брюнетка), та дві чарівні дочки: Мілана та Богдана. Першу дівчинку йому … Читати далі

— Ну що, господарочко, все коробками милуєшся? Коли лад наводитимеш? А то скоро мохом усе поросте, — голос Валентини Петрівни, дзвінкий і позбавлений будь-якої делікатності, увірвався у заспокійливу тишу нової квартири. Віка здригнулася, ледь не впустивши чашку з охололим чаєм. Вона сиділа на підлозі посеред вітальні, обклавшись напіврозібраними коробками, і вперше за тиждень божевільних перегонів … Читати далі

Осінній асфальт виблискував під холодним дощем, наче чорне скло. Двірники автівки монотонно витирали лобове скло, відлічуючи секунди між глухими ударами серця. Руслан тиснув на газ сильніше, ніж зазвичай. У вухах досі лунав мамин тремтячий голос, перерваний міжміським шумом у слухавці: «Синку, приїжджай. Татові зовсім зле. Лікар каже, лічені дні лишилися». У сорок років Руслан звик … Читати далі

— Мамулько, ти серйозно? Ти справді образилася через те, що ми тобі не платимо? Я ж твоя донька, а Максим — твій онук. Хіба бабуся має рахувати години, проведені з онуком? Лариса Миколаївна повільно поставила чашку на кухонний стіл і подивилася на доньку. Ще годину тому вона й сама не збиралася заводити таку розмову. Усе … Читати далі

— Ну хіба так чай заварюють? Це ж просто окріп із віником. Смаку ніякого, один запах хімії. Голос Раїси Сергіївни, густий і неквапливий, заповнив усю кухню. Він не був гучним, але мав властивість проникати всюди, як в’язкий сироп, осідаючи на глянцевих фасадах нового гарнітура, на хромованій поверхні чайника та на напружених плечах її невістки. Марина … Читати далі

— Хто взагалі варить таку пісну страву в наш час? Це ж просто вода з буряком, її їсти неможливо! Ложка дзвінко стукнула об порцеляновий край миски. Кілька рожевих крапель борщу впали на клейончасту скатертину з пожовклими соняшниками. — Андрію, ну навіщо ти так сердишся? Сільничка ж просто перед тобою стоїть, візьми та підсоли, — стиха, … Читати далі

— Ми розлучаємося, збирай речі й звільни мою квартиру, — спокійно, навіть буденно сказав чоловік, переступивши поріг пізно ввечері. Він навіть не роззувся до кінця. Стояв у передпокої, дивився на мене холодними, чужими очима і скидав пальто так, ніби щойно повідомив прогноз погоди на завтра, а не перекреслив наше спільне життя. — Розлучаємося? — перепитала … Читати далі

— Мамо, я більше так не можу. Можна ми з Даринкою якийсь час поживемо в тебе? Я знайду квартиру, тільки дай мені трохи оговтатися й розібратися з усім. Оксана Петрівна навіть не запитала, скільки саме триватиме це «якийсь час». Того вечора її сорокарічна донька Вікторія приїхала до Черкас із двома великими валізами, кількома пакетами дитячих … Читати далі