Усе життя ми з чоловіком Василем намагалися жити чесно, нікому не переходити дороги, триматися своєї праці. Мій син Тарас завжди був гордістю для нас. Спокійний, розважливий, він ніколи не встрявав у бійки чи сварки, мав світлу голову і щире серце. Закінчив технічний заклад, влаштувався на роботу, допомагав нам по господарству. Коли майже дев’ять років тому Тарас привів у наш дім Вікторію і сказав, що вони хочуть побратися, ми з чоловіком прийняли її як рідну доньку. Я одразу сказала собі: свекруха ніколи не повинна втручатися в життя молодих, хай будують своє щастя самі. Зіграли скромне, але гарне весілля. Ми віддали молодятам частину своїх заощаджень, щоб вони мали гарний старт. Невдовзі народився перший онук — Дмитрик, а ще через три роки родина поповнилася маленькою Софійкою. Якими щасливими були ті перші роки для нас, як для дідуся й бабусі! Щовихідних син із невісткою привозили малюків до нас. Наш тихий будинок наповнювався дитячим сміхом, тупотом маленьких ніжок, шелестом розмальовок. Дмитрик обожнював сидіти з дідусем у майстерні, де Василь учив його тримати іграшковий молоточок і майструвати шпаківні. А маленька Софійка крутилася зі мною на кухні, вимазувала носик у борошно, поки ми ліпили вареники з вишнями, проте потім все змінилося
— Якщо ти ще хоч раз наблизишся до моїх дітей, я викличу поліцію і напишу заяву, що ти їх переслідуєш! Ось такі слова я почула від колишньої невістки просто серед білого дня біля воріт дитячого садка. Стояла тоді, тримаючи в руках пакетик зі свіжими полуницями та двома новими книжечками з казками, і відчувала, як земля … Читати далі