Мені вже майже сорок. А чоловіка досі немає. Немає часу перебирати варіанти і чекати на диво, — завжди говорила Зої подруга. — Вікторія заходила в гості регулярно, приблизно двічі на місяць. Пила на кухні чай, уважно слухала і роздавала правильні, виважені поради: — Ти заслуговуєш на набагато краще життя. Він просто не вміє тебе цінувати. Ти ж розумна і красива жінка, ще зустрінеш своє щастя. Зоя слухала ці слова і щиро вірила, що Вікторія — її найкраща, найвіддаленіша опора в цьому світі. Та чоловік від неї став віддалятися. А за місяць пролунав короткий дзвінок із незнайомого номера. Голос Вікторії був сухим, швидким, позбавленим будь-яких емоцій: — Зоє, я маю тобі дещо сказати. Не можу більше мовчати. Матвій тепер зі мною. І додала так, ніби йшлося про погоду: він сам прийняв рішення піти до неї, а вона просто не стала відмовляти. Зоя так і стояла в прихожій із затиснутим у руці телефоном, хоча на іншому кінці зв’язку вже давно лунали короткі гудки. Руки дрібнилися дрібним тремтінням. Згодом прийшло стандартне повідомлення в месенджері: «Ти ж доросла людина, маєш розуміти, я не спеціально». Зоя не відповіла нічого. У неї просто не знайшлося слів, здатних вмістити весь той абсурд
— Ти дивися, які черги в цій нашій міській поліклініці! Як у найкращі часи за цукром по талонах! — обурено вигукнула сусідка по лавці, завзято розглядаючи власну медичну картку, ніби там були надруковані свіжі курси валют. Зоя навіть не здригнулася, бо помітила їх за кілька секунд до цього. Побачила раніше, ніж вони взагалі зрозуміли, ким … Читати далі